Глава 6. Якір

Коли пішов Альд?

Чи то двадцять три, чи то двадцять чотири магічні світляки тому. Це все що я могла сказати.

Мерехтливі вогники висіли над перилами сходів й гасли через нерівні проміжки часу. Кожен — зі зловісним потріскуванням, що лунало у повній тиші й пробирало до дрижаків. Темрява навколо мене густішала, і я залізла глибше до крісла, притиснувши коліна до грудей.

Прийшла за запрошенням, тож мені тут нічого не загрожує. Здається, так сказав Альд?

Але коли світлячків залишилося від сили десяток десь на рівні другого поверху, я була вже в цьому зовсім не впевнена. Бо почула рипіння мостин, наче хтось нагорі повільно й розмірено крокував до сходів. Але хто? Не сам же Альд це був?.. Може, знову охоронне заклинання спрацювало. Ох, кістки Суртаза...

Прислухаючись, я затримала подих. Рипіння стихло і разом з ним згас ще один світлячок.

Найвеселішим же було те, що мої чари нічного зору тут не працювали. Та й не лише вони. Я взагалі не могла чаклувати в цьому місці. Примха Альда чи моя особиста нездатність до магії через... через те, яка я зараз?

Треба буде спитати підселенця, коли він повернеться.

Якщо повернеться.

Підлога нагорі знову зарипіла. І знову в тому ж напрямку, і в тому самому ритмі. Цього разу вже не так страшно, хоч і все ще моторошно. І знову згас світлячок.

Коли це повторилося вчетверте, мені вже навіть стало цікаво, що там нагорі могло видавати ці звуки. Ну не могли ж так мостини рипіти самі собою? Але тільки-но я опустила ноги на килим, як згори донісся приглушений, але від цього не менш мелодійний жіночий сміх. Це змусило мене передумати та знову забитися до крісла.

Мабуть, краще таки дочекаюся Альда.

От би ще не було так холодно. Я спробувала пригадати, чи не лежало на якомусь із крісел ковдри чи чогось подібного, бо мерехтіння решти світляків нагорі не те що не розганяло сутінки, а скоріше навіть підкреслювало їх, геть-чисто позбавляючи можливості хоча б щось бачити чітко.

Кілька хвилин напруженого згадування дозволили мені дійти висновку, що ні ковдр, ні інших теплих речей поблизу не було. Начебто. Еге ж, хоч бери та в килим загортайся, бо цього добра на підлозі тут надміру. На щастя, від цієї спокусливої думки мене відволікло приглушене клацання, що долинуло з боку передпокою.

Невже вертається? Ну нарешті!

І не встигла я подумати про те, що до передпокою міг завітати зовсім не той, на кого я чекала, як з гучнішим клацанням відчинилися двері до зали. По звиклих до темряви очах вдарило холодне зелене свічення. Проморгавшись, я не без полегшення впізнала Альда. Ех, що не кажи, а такого ліча дійсно не соромно визнавати напівбогом...

Сховавши руки в широких рукавах мантії, він не поспішав летіти до мене — завис у повітрі біля дверного прорізу і від цього здавався ще вищим. Втім, значності та величі чимало додавала ще й примарна гострозуба корона на його голові. Вона нагадувала мені... корону самого Суртаза, яку завжди зображували на мозаїках та малюнках. Хоча, чого дивуватися, Альд же — перший його учень.

Дивно, але побачивши його таким, я відчула не страх, а скоріш призабуте почуття – суміш подиву та захоплення. Ти ж диви, як хизується... Від цієї думки я мимоволі усміхнулася.

Альд тим часом вийняв руки з рукавів і трохи повернув голову. Сходи розглядає, чи що? Клацання кістяними пальцями, і всі світляки разом спалахнули. О, інша справа. Навіть якось потеплішало. Я обережно опустила ноги на килим, спостерігаючи за лічем, що нарешті рушив у мій бік.

Спочатку щезла корона — ніби випарувалася, розтанула у повітрі. Потім згасли камені в черепі. Потім все тіло некромага на пару секунд огорнув вже знайомий темний серпанок, і замість скелета, що летів повітрям, на килим поруч зі мною зробив крок Альд у своєму прижиттєвому вигляді. Ідеальна координація рухів і дії заклинання левітації, він ніби просто зі сходинки зробив крок на підлогу. Самій потренуватися, чи...

Швидко озирнувшись, Альд зупинив погляд на мені. Тяжкий, холодний, вивчаючий. Я мимоволі зіщулилася. Знову щось не так зробила?

— За моєї відсутності нічого не відбувалося? — поцікавився він, втім, не поспішаючи займати своє крісло. Чи сідати до якогось іншого.

— Світляки гасли... і хтось нагорі ходив, — від свого боязкого тону мені самій стало гидко, але нічого з собою вдіяти я не могла.

— Ходив? 

Здивовано перепитавши, Альд підняв брови й задер голову, ніби намагаючись розглянути щось нагорі. На його шиї я помітила ще один шрам. Вертикальний, тонкий і ледь помітний, він починався під кадиком і рівною смужкою йшов униз, ховаючись за коміром сорочки.

— Ага, — видала я дуже докладну відповідь.

— Забавно, навіть це втілилося... — промовив він, опускаючи голову і за кілька кроків дістаючись до вподобаного крісла. —  Я жодного разу так його й не застав.

— Його?

Замість відповіді Альд хмикнув і, схиливши голову до плеча, застиг. Прислухається, чи що? Затамувавши подих, прислухалася і я. Так, про всяк випадок. Якийсь час сиділи в тиші.

Але в якийсь момент, ніби зглянувшись на хазяїна місця, невідомий ходок по мостинах знову вирішив зіграти на них свою просту та ритмічну мелодію. При перших звуках я вказала пальцем вгору, Альд ледь помітно кивнув у відповідь. І усміхнувся. Щоправда, водночас знову переводячи погляд на килим біля моїх ніг. А усмішка була дивною. Сумною. Болісною. Винуватою?

Цього разу обійшлося без згаслого світляка. Рипіння просто стихло, і все. І сміху не було. Якось одразу я про нього не згадала, а уточнювати тепер...

— То ж хто це? — пошепки спитала я. Чомусь так мені здалося доречнішим.

— Це... Як би пояснити коротше...

Альд забарабанив пальцями по підлокітнику крісла і ковзнув поглядом по книгах і сувоях на столах і стелажах навколо мене.

— Так, ось вона.

З цими словами він підвівся і попрямував до одного зі стелажів, на полицях якого знаходилися здебільшого товстенні книжки. Дістав одну, швидко перегорнув, мабуть, шукаючи потрібну сторінку. Знайшов, кивнув якимось своїм думкам, простягнув мені.