Інтерлюдія ІІ

Йому знадобилося все самовладання, аби зберегти зовнішню незворушність у той час, коли до схованки вторгся чужинець. Деактивація одразу кількох заклинань озвалася гострим болем у потилиці та ледь чутним хрускотом біля основи черепа. Давно Альдауар не відчував такого. Тим паче у чиїйсь присутності. На щастя, Шиз вряди-годи виявилася досить кмітливою, щоб перепитати лише один раз. Можливо, й справді не почувши його наказ. А про причину скоріш за все здогадалася сама. Емоційний струс однозначно пішов їй на користь. Треба це запам'ятати.

Кілір знайшов спосіб дістатися схованки, і Альдауар не знав, як це йому вдалося настільки швидко. Але це, мабуть, вже було не важливо. Настав час показати йому, хто тут справжній господар.

Вхідні двері з клацанням зачинилися за спиною. Скелетований ліч повільно злетів вище, розправив плечі та підняв підборіддя, вперше за багато століть набувши вигляду того, ким був у розповні своєї сили та слави.

Каміння в черепі засвітилося. Це свічення повільно витягалося вгору, формуючи гострозубу примарну корону того ж холодного зеленого відтінку, що й вогонь в очницях. Сам Альдауар вважав за краще демонструвати владу та могутність іншими способами. Але Суртаз хотів бачити свого першого учня відповідним до власного вигляду у Вбранні Смерті. Та й народна мудрість була на його боці: перше враження складають за зовнішністю. А на друге шансу може й не бути.

Плавно злетівши з ґанку, Альдауар завис у повітрі, розправив рукави мантії та схрестив руки на грудях. Нема причин поспішати. Що пізніше Кілір знайде серце притулку, тим легше буде його звідти видворити. А в тому, що жрець його знайде, Альдауар не сумнівався.

І це сталося досить швидко. Занадто швидко. Дзвоном у скронях озвалася деактивація останнього заклинання — того самого, що так налякало Шиз. Який спритний. Втім, навіть нижча форма посмертя потребувала певної могутності. І, наскільки Альдауар встиг зрозуміти, недостатню силу Кілір легко компенсував хитрістю та завзятістю. Що ж, у кожного свій хист. А його цілеспрямованість навіть викликала певну повагу.

Від роздумів ліча відволікла постать, що з'явилася з-за повороту. Жрець повільно летів над стежкою. Постава та плечі видавали напругу, але загалом він старанно намагався виглядати якомога впевненіше. Даремно.

Раптом Кілір сіпнувся й зупинився. Як господар цього місця, Альдауар бачив, що від стовбурів дерев на вкриту листям землю лягли тіні — значно темніші, ніж нічна імла, що поступово огортала сад. На відміну від застиглих у безвітрі дерев, ці тіні ворушилися і повільно тяглися до світлого піску доріжки. А потім поповзли й по ньому, потроху набуваючи об'єму і глибини.

Жрець щось прошипів. Прозвучало, як базове заклинання зняття чарів.

Занадто просто. Не вгадав.

Другої спроби не буде.

Тіні метнулися до Кіліра і вчепилися в поділ його жрецького вбрання. Якби Альдауар міг, то зневажливо скривився би від того, як ці багатошарові ганчірки затріщали під натиском створених його волею сутностей. Суртаз не заохочував до обожнювання і, тим паче, обоження. І віддалятися від людей почав саме тоді, коли втомився із цим боротися.

Якби цього не сталося, то хто знає, яким шляхом простяглася б нитка долі самого Альдауара. Але сам він вже давно втомився вигадувати теорії з цього приводу. Протягом сторіч ув'язнення це заняття добряче набридло.

Кілір тим часом з хрускотом звалився на землю. Тіні вже обплутали його поперек, міцно утримуючи на місці. Перший учень Суртаза повільно і статечно полетів над доріжкою до полоненого чужинця, який нарешті звернув на нього увагу.

Жрець здивовано розкрив сухі облущені повіки за якими ховалися мляві очі відтінку каламутної болотної води.

— Не може бути... — прошепотів він, але цього було достатньо, щоб Альдауар його почув.

— Ти знаєш, хто я.

Він не питав, а стверджував. Кілір — високоранговий жрець. Якщо про справжнє ім'я першого учня Суртаза не знає навіть він, тоді його, мабуть, взагалі ніхто не згадає.

— Так... Лорд Альдауар.

Підзабуте звернення прозвучало музикою для його слуху. Він так довго цього не чув. Але згодом наринули спогади про століття, проведені у магічній в'язниці. Альдауар звично відмахнувся від них у своїх думках. Не зараз.

Підкоряючись його волі, тіні відступилися, схлинули та зникли під листям біля коріння дерев. Кілір повільно і з гідністю підвівся в повітря та застиг навпроти, уважно його розглядаючи вже зі спокійнішим та зосередженішим виразом обличчя.

Хай дивиться. Нехай повірить.

— Але... як?.. — обережно спитав жрець.

— Не має значення, — відрізав Альдауар. — Навіщо ти тут?

— Дівчисько... вона ховається десь... тут, — погляд Кіліра відірвався від примарної корони та застрибав по деревах ліворуч і праворуч від доріжки.

— Я знаю. Навіщо ТИ тут?

Кілір помітно здригнувся, але одразу схаменувся і ще демонстративніше випростався. Виглядало кумедно.

— Я прийшов, щоб повернути її.

— Навіщо?

— Ми... — жрець чи то навмисно зробив паузу, чи просто намагався підібрати слова, — не договорили.

— Чого ти хочеш від неї? Можливо, — Альдауар видав зловісний смішок з ноткою глузливості, — я зможу тобі допомогти.

Слабо вірилося в те, що Кілірові раніше не прийшла до голови ця думка. Але те, як при  цих словах в очах жерця палахнуло захоплення та ентузіазм, виглядало доволі правдоподібно. 

— Мій лорде... — захоплено видихнув він, — я не смію просити вас про таку милість. Я шукав дівчисько, щоб...

— Конкретніше.

— Я хочу дізнатися, як та дівчина зуміла набути священної форми, — випалив жрець.

— Я їй допоміг.

— Тобто я правильно зрозумів, що вона... — очі Кіліра забігали, ніби він щось шукав на одязі Альдауара, — не сама...

— Правильно.

Ліч-жрець стиснув кулаки до хрускоту, ніби приймаючи якесь непросте рішення.

— Лорд Альдауар, чим я можу заслужити вашу милість?