Глава 5. І знову здрастуйте

Пориви крижаного вітру бадьорили до мозку кісток.

Дрібно тремтячи всім тілом, я обережно розплющила очі. Наді мною гойдалися позбавлені листя гілки, а крізь них виднілися сірі хмари, що стрімко проносилися по небу. Я обережно підвелася і сперлася на борт лежанки, підтягнула коліна до грудей, намагаючись стиснутись у грудку, аби зберегти залишки тепла. Вийшло. Навіть майже з першого разу. І тільки після цього я ризикнула озирнутися по сторонах.

У межах видимості не було ані метеликів, ані Альда. Певне, вітром здуло. 

Що тут трапилося? Чому в цьому затишному й тихому місці раптом зчинилася така буря? І де подівся підселенець? Авжеж, я розумію, що вже в печінках у нього сиджу, але... Його відсутність непокоїла. Чи це, разом із погодою, було натяком на те, щоб я котилася на всі чотири сторони звідси й більше не поверталася?

Навіть якби я знала, як це робиться, то... Все одно попросилася би побути тут, сподіваючись на дозвіл залишитися. Що завгодно, аби не повертатися до свого тіла, з яким хтозна-що зараз робить Кілір.

Мене почало трусити ще сильніше. Я негайно мала дізнатися, що тут відбувається. А для цього треба знайти Альда.

Струснувши заціпеніння, що охопило мене, я обережно опустила босі ступні на землю. Еге ж, неприємно відчувати під ногами підмерзлу багнюку. І це дуже м'яко, стримано і не лайливо кажучи. Та що поробиш…

Цікаво, чому ж я босоніж? У своїх спогадах, звідки було взяте моє вбрання, я носила чоботи. Такі гарні були. Якраз незадовго до загибелі купила нові. Ех...

Сидячи на ложі та задумливо перебираючи бруд пальцями ніг, я звичним — призабутим за півроку посмертя — жестом заклала за вухо пасмо, що впало на лоба. І що на мене найшло? Нащо я сказала Кілірові про те, що я — пишногруда фігуриста довговолоса брюнетка, коли за всіма ознаками я була повною протилежністю цій характеристиці? Ну навіщо? Відповісти на це питання щось переконливе я не могла. Дурість, та й все.

Гаразд, не можеш вигадати причину, намагайся знайти вигоду. А вона є, бо я дізналася, що ліч знає про мене все, крім хіба що подробиць про підселенця. Але при цьому поінформований про саму його присутність, хоч і озвучив це досить дивно. Від думки, що цей муміфікований сухар копався в моїй голові... або не голові... або не копався...

Я здригнулася.

Попри нереальність цього місця та сумнівну форму мого існування в ньому, я відчула цілком реальну нудоту. Повільно вдихнула, ковтнула кілька разів і ще повільніше видихнула. Все, відпустило. Про це я подумаю потім. Мабуть.

Гаразд, сиди не сиди, а Альда шукати треба. Бо сам він мені назустріч цього разу не поспішає.

Піднявшись на ноги, я похитнулася, і це збіглося з особливо сильним поривом вітру, що зовсім не додало мені стійкості. Але я вистояла. Залишилося тільки відчепитися від борту і зробити самостійний крок. От би ще ноги не підгиналися...

Вітер раптово стих. У тривожній тиші я почула далекий шурхіт, що долинав звідкись ліворуч. Наче хтось ішов до мене, недбало розкидаючи ногами опале листя.

Ну нарешті! Тепер головне — на нервах знову не бовкнути щось безглузде. Але тільки-но я набрала в груди повітря, щоб повідомити Альдові все те, що я не могла сказати йому подумки під час розваг Кіліра, як...

Кроки стихли. Хоча з того, як швидко вони наближалися і наскільки часто лунали, можна було би вже й побачити того, хто до мене йшов. Він би мав вже вийти на галявину але…

Але тільки простір між деревами з того боку непогано проглядався. І там нікого не було.

— А-а-альде-е?.. — невпевнено покликала я.

Тиша дзвеніла у вухах. Ані луни серед голих дерев, ані шереху кроків, ані шелесту листя, ані хрускоту гілок. Відчуття чужої присутності давило на скроні, лоскотало горло, ковзало крижаними пальцями вздовж хребта. Я відчула, як у грудях ворухнувся липкий страх. У голові затремтіла тривожна думка: а що, коли Кілір уже дістався й Альда, а зміни в саду — це перші наслідки цього? Чи не чекає на мене тут щось ще страшніше, аніж в тій кімнаті?..

Чи може підселенець очікує на слушний момент, щоб остаточно перехопити контроль над моїм тілом? Наприклад, після чергового нападу ніжності цього виро... Так, не найкращий час думати про це. В будь-якому разі, треба знайти Альда. Терміново.

— Альде, ну годі вже лякати, га?

Прохання пролунало жалібніше, ніж мені хотілося, ще й мало не схлипнула. Ну і грець з ним, аби відгукнувся. А там вже...

Шурхіт пролунав праворуч, з протилежного боку. Я брьохнулась назад — на лежанку, не в змозі стояти на ногах від хвилі страху, що зненацька придавила мене до землі.

Так, Шизо, зберись і заспокойся. Альд просто вирішив помститися тобі за всі твої дурні витівки разом, а оскільки це його територія, то він, напевно, вміє...

— Пані ліч, — за моєю спиною шанобливо пролунав тихий голос.

Судорожно вдихнувши, я обернулася. До стовбура дерева за моєю спиною — так само, як це нещодавно робив Альд — притулився Тід.

Мене знову затрясло. І від холоду, і від почуття провини, і від страху. Хлопець виглядав таким, яким він мені запам'ятався під час сутички серед Тремтячих Пагорбів. До того, як я вивернула його навиворіт. Лише чудові жовті очі знову були на місці. Наче хтось недбало вставив їх до роздертих очниць.

Так, Шизо, спокійно. Тід мертвий. Ти особисто його упокоїла. Він не може бути ні тут, ні будь-де ще. Його душу забрав до себе Суртаз. А це... ілюзія... морок... та хто зна, що ще вміє створювати цей мстивий поганець.

У грудях несподівано потеплішало — в них почала розпалюватись злість.

— Альде, за що?! — я крикнула в бік саду, що тривожно зашелестів опалим листям. — Ти вважаєш, що я почуваюся недостатньо винною? Чи вирішив мене добити, щоб...

Раптова здогадка змусила мене осіктися і замовкнути. Що, якщо підселенець справді може вбити мене тут? А якщо й не вбити, то... Може, ця внутрішня схованка насправді не місце, де Альд може відпочити від потоку моїх думок, а пастка для...