Глава 4. Наодинці

Перше враження було непоганим – в мене нічого не боліло. Але то, мабуть, було єдиною радісною новиною.

Тому що я лежала і не могла поворухнути жодною кісточкою. Навіть голову повернути не виходило. І все ж чари слуху і зору працювали справно. Хоч я нічого й не бачила, окрім побіленої вигнутої стелі над собою, проте сухе похрускування за узголів'ям мого... на чому б я там не лежала — свідчило про те, що в кімнаті я була не одна. Перевірку працездатності заклинань було вирішено поки що відкласти. Схоже, поспішати мені нікуди.

— Оптимізм — це добре, але я на твоєму місці не надто би відкладав відновлення контролю над тілом.

Голос підселенця пролунав у моєму розумі якось дивно. Наче він шепотів мені на вухо, але при цьому воно знаходилося десь на потилиці. Невже Кілір мені щось пошкодив, що я тепер так дивно це відчуваю? Чи Альд вже щось зробив? І взагалі, ти ж диви, жартів не розуміє…

— Зараз тобі, — тим часом продовжив підселенець, чи то не почувши, чи проігнорувавши мої думки, — треба повторити все те, що ти зазвичай робиш при виході з медитації. Повільно і спокійно перевір наявність кожної кісточки та її зв'язок з іншими зверху вниз, від лобової та тім'яної до кінчиків фаланг на ногах... — підселенець осікся. — О… У тебе ж їх немає, здається. Забув. Хай там як, за твоєї відсутності ти могла ще щось втратити, тому спочатку з'ясуймо твою комплектність.

— А що потім?.. — обережно поцікавилась я.

Терпляче очікування протягом хвилини підказало мені, що відповіді я не дочекаюся. Гаразд, послали — йди.

Череп був цілим, якщо не брати до уваги відколотого шматочка очниці. Шийні хребці на місці та у правильному порядку. У лівій ключиці знайшлася тріщина, якої я не пам'ятала, але нічого критичного. Ребра... Бракувало одного праворуч і двох ліворуч. Руки були цілими. Хребет до самого тазу теж. А от самі тазові кістки та нижчі за них... Я їх просто не відчувала.

Спроба обережно підняти голову ні до чого не призвела. Її ніби притиснули зверху чимось невидимим і дуже важким, але відчутним лише при спробі поворухнутися. Вибіркова активація заклинання левітації теж не допомогла, я навіть повернути голову не змогла, що вже говорити про її підняття.

— Схоже, на тобі магічні пута, — задумливо промовив Альд. — Кепсько.

— І що робити?

Підселенець знову не відповів, а похрускування десь в узголів'ї поза видимістю спочатку стихло, а потім посилилося і прискорилося. А незабаром до цих звуків додалося ще й тихе рипіння. Надзвичайно дратівливе.

— Цікаво, коли ти нарешті здогадаєшся перевірити потік енергії?

Справді, щось я...

Пам'ятаючи настанови Альда щодо цього, я зосередилася на свідомому притягуванні та накопиченні магічної енергії в собі, щоб поспостерігати, наскільки легко і, найголовніше, швидко вона проходить через мої кістки.

Ще одне відкриття. М'яко кажучи, неприємне.

Тонкий струмок сили, що насилу пробивався ззовні, розтікався в мені аморфною калюжею і відразу випаровувався. Я просто нічого не встигала з ним зробити. Ніколи такого не відчувала.

— Вкрай кепсько. Тебе зараз вистачає лише на те, щоб триматися у зборі. При цьому, судячи зі стану, не повністю.

— І що тепер робити? — вкотре я поставила це дуже доречне запитання.

Й підселенець знову його проігнорував. Це вже здавалося відвертим знущанням.

— А-а-альде-е?..

Тиша. В мене з'явилася здогадка, яку треба було перевірити.

— Альде, ти мене взагалі чуєш? Скажи хоч щось!

Здогадка майже підтвердилась, але впевненості все ще не було. Гаразд...

— Альдауаре, вибач, будь ласка, за те, що я поводжуся, як дурне й навіжене дівчисько. Я не можу обіцяти, що надалі такого не станеться, але чесно постараюся до тебе прислухатися. Чесно-чесно!

Я подумала цю фразу з виразом максимального каяття і навіть витримала десяток секунд мовчання в голові без сторонніх думок і емоцій. Все одно тиша у відповідь.

— І так, ти мав рацію від початку і до кінця. І я не знаю, що б без тебе робила. І зараз... не знаю. Допоможи мені, будь ласка.

Альд продовжував мовчати, хоча його присутність я начебто відчувала. А начебто й ні. Дивно. Невже він мене справді не чув? Цікаво, чому? Це нагадувало мені...

Начебто в наш уявний діалог втрутився хтось третій.

І я навіть здогадувалася, хто саме.

Похрумкування стихло, пролунало клацання, ніби відімкнули якийсь замок. Я чомусь живо уявила оковані металом двері, чиї петлі настільки гарно змащені, що не чути жодного звуку при відкритті.

У цей момент я як ніколи гостро відчула, наскільки правдива фраза про те, що невідомість значно гірша за відому небезпеку. Бо хвиля огиди сповістила мене, що прибув Кілір. І я гадки не мала, що задумав цей божевільний ліч.

Похрумкування відновилося, але стало віддалятися. То був скелет, чи що? Або якийсь інший вид нежиті. Якщо взагалі це була нежить — хто зна, може, то якась жива прислуга. Хоча спочатку було б непогано з'ясувати, де я взагалі знаходжусь. Може, якось зможу покликати на допомогу.

Остання думка здалася мені смішною та безглуздою. Він – ліч-жрець. І будь я хоч тричі скелетованою, об'єктивно влади та впливу в нього більше, ніж у мене.

Віддалене клацання та похрумкування перервалося. Якщо двері дійсно зачинялися настільки безшумно, то...

— Моя мила Шиз, — промуркотів ліч, — я такий радий, що ти прийшла до тями. Хоч і мушу визнати, що ти мене здивувала.

Я не знала, що йому відповісти. Та й чи варто було відповідати? І чи здатна я взагалі на це? Чари мови могли так само блокуватися, як і левітація. А перевірити це я не спромоглася — на жаль чи на щастя.

— Втім, коли я зрозумів, чому саме ти виявилася такою стійкою... Все стало на свої місця. Цікаві артефакти, що ще сказати.

Я все ще не бачила Кіліра, але за звучанням голосу зрозуміла, що він перемістився. Причому ліч явно навмисне тримався поза межами поля мого зору. Він огинав моє ложе — чи на чому там я лежала — дуже широкою дугою. Чим мені подобався магічний зір — так це своєю гостротою та кутом огляду — трохи більшим, ніж у звичайного людського. Але навіть у цій ситуації він був безсилим.