Глава 3. Туди і назад

Навіть із заплющеними очима я одразу зрозуміла, куди потрапила. Знову наді мною листя перешіптувалося з вітром, а звідкись здалеку долинало сюрчання цвіркунів. Запах вогкості, прілого листя та вологої землі теж були в наявності. Але цього разу моє тіло у внутрішній схованці поводилося значно слухняніше, тому побачити над собою зоряне небо я змогла приблизно за десять хвилин. Наді мною очікувано пурхали яскраво-зелені метелики.

А потім я побачила Альда.

Схрестивши руки на грудях і притулившись до неосяжного стовбура дерева, він стояв ліворуч від мене. І вираз обличчя підселенця не віщував нічого доброго. Якщо точніше, то це була гримуча суміш станів "я ж тобі казав" і "вб'ю, воскрешу та вб'ю знову".

Зовсім як моя матуся за тих часів, коли я намагалася ставити свої перші експерименти з некромагії вдома. Ну хто ж знав, що дохла та піднята миша вирішить за старою звичкою пошукати щось їстівне на обідньому столі?

Обережно поворухнувши язиком, я переконалася, що можу говорити. Трошки.

Слухаючи моє винувате хрипіння, Альд скептично підняв одну брову, підібгав губи та злегка схилив голову до плеча. Але, на моє щастя, промовчав. От тільки судячи з того, наскільки потемніли й без того не надто світлі димчасто-сині очі підселенця, йому явно було, що мені сказати. І нічого приємного в його словах я не почую. Тож мені треба було його випередити та повинитися першою.

— Я дурепа.

Ідея розпочати з кінця й одразу озвучити очевидний вердикт видалася мені вдалою. Може, це дозволить хоча б частково скоротити нудний перелік всіх моїх помилок. На те, щоб повністю уникнути прочуханки, я навіть не сподівалася. Якщо в реальному світі ще якось можна було б вимагати від нього мовчання, то тут я на його території. І схоже, що він мене не дуже радий бачити. Загалом, заслужила — так заслужила, що вже казати.

Ці думки вихором промайнули в моїй голові. Тим часом підселенець скептично підняв і другу брову. І знову промовчав. Я всім тілом відчувала, як насувається буря.

І коли крехтячи та похрипуючи я спробувала сісти, він навіть не ворухнувся, аби мені допомогти. Лише коли я нарешті сіла, спершись на борт лежанки, вираз його обличчя змінився. Тепер воно означало щось на кшталт "ну давай, розкажи мені ще щось". І мені чомусь здавалось, що за цією маскою ховалося бажання заподіяти мені профілактичну насильницьку смерть. Бажано, якомога болючішу.

А що мені ще розповідати? Нема чого. Принаймні нічого такого, чого б підселенець сам про мене не думав. Він і так знав всі мої думки на момент ухвалення цього доленосного у своїй ідіотичності рішення.

Тому ми мовчки дивились одне на одного.

Я програла та відвела погляд. Але першим заговорив Альд. Почалося.

— Те, що ти зробила очевидний висновок — то добре, — від його крижаного тону мені захотілося втягнути голову в плечі. — Краще пізно, ніж ніколи.

Підселенець повільно втяг носом повітря. Я обережно покосилася й одразу відвела очі, боячись знову зустрітися з ним поглядом.

— Як ти гадаєш, чому я злюсь? — обпікаючий лід уїдливості у його голосі вишкірювався тонкими лезами вкрадливих ноток. Чомусь саме зараз голос Альда викликав скоріше не емоції, а дивні відчуття та химерні порівняння.

А внутрішнє чуття та бажання жити тим часом надривалися, намагаючись докричатися і повідомити мені, що все дуже погано. Я відчувала страх, і водночас він здавався мені якимось дивним, неможливим. Ну, що підселенець міг мені тут зробити? Викинути звідси назад до тіла? Та з радістю, швидше прийду до тями!

Але одна справа — сперечатися з голосом у своїй голові, а інша — бачити на власні очі його власника, який дивиться на тебе згори вниз з висоти свого величного зросту. І ця горда постава й нахил голови... Мої нутрощі повільно й болісно згорталися у важку грудку десь у глибині живота. У такому стані я навіть вірила, що за життя Альд був могутнім і небезпечним некромагом. Який просто зараз, схоже, дуже хоче мене вбити.

— Бо я... допустила перевантаження? — нарешті мені вдалося видати боязке припущення.

— Ні-і-і, — пролунала зловісна відповідь. — Спробуй ще раз.

Волосся на загривку стало дибки від цих слів. Я не боюся. Я не боюся... Кістки Суртаза, як же страшно.

— Що я взагалі ламанулась до Кіліра?

Довге і нескінченно терпляче зітхання. Невже перестав злитися? Ох, навряд...

— Не без того, звичайно... Я зараз нічого не можу тобі зробити, так само і він не зміг би нічого тобі заподіяти. Навіть якби Кілір самостійно вистояв проти потвор… Ти його не кликала, тож цілком могла проігнорувати ці дії. Але ти вперлася, зациклилася на своєму... уявному боргу, який тобі нав'язали, — повільно проговорив підселенець. — І все-таки... Ще є припущення?

— Я... не знаю, — вже зовсім ганебно пискнула я.

Краєм ока мені вдалося помітити, що Альд насупився і повернув голову, знову демонструючи мені свій горбоносий профіль та шрам на шиї.

— Найбільше мене злить те, що ти не слухаєшся. Щоразу, — нарешті, промовив він. Тепер голос підселенця звучав рівно. Можна навіть сказати, безтурботно. — Я тобі казав, щоб ти не дивилася?

— Казав, але... Я не була певна, що ти мав на увазі. Тебе ніби висмикнуло з моїх думок і обірвало на півслові.

— Отже, схоже, що тоді він вже почав чаклувати…

Альд знову зітхнув і перевів погляд на мене. Тепер він дивився просто похмуро і навіть якось... втомлено, чи що. Та й загалом начебто навіть розслабився трохи.

— І я гадки не маю, що він робить з тобою зараз, — додав підселенець.

— Він?.. — от тут мені вже стало по-справжньому страшно від розуміння цих слів. — Ні... От же ж...

— І то було не перевантаження, — похмуро продовжив Альд. — Кілір тебе зачаклував, й ти втратила контроль над тілом.

Я прикрила очі та опустила голову, впершись у груди підборіддям.

— Тільки не кажи, що ти не помітила, як він економив свої сили під час плетіння заклинання, — тепер у голосі Альда змією прошелестіло єхидство. — Як він його назвав... Воля Суртаза, здається. Непогана назва, до речі. Цілком характеризує ефект.