Глава 2. Воля Суртаза

Тріск і ляскіт порталу, що закрився за моєю спиною, прокотилися над болотами. Слідом запанувала мертва-мертвісінька тиша. Якщо бліді тварюки й були поблизу — їх від мого погляду та слуху приховував туман. Сонце теж сховалося за цією білястою млою, що зовсім не додавало навколишньому пейзажу життєрадісності пейзажу. Тонкі лусочки льоду вже плавали по тихій поверхні водяних віконцях, що деінде виднілися серед багнюки.

Клацнувши щелепою, я озирнулася. Передбачуваний напрямок руху не був для мене таємницею. Але всередині знову зашарудів черв'ячок сумнівів — він нашіптував малодушні думки про те, що я все ще можу повернутися. Що мені й так є, кого боронити. Що це безглуздий ризик. І голос, що при цьому звучав у моїй голові, одночасно ніби належав і Альдові, і Калірові. Щоправда, якби ці аргументи дійсно наводив мій покійний наставник, вони звучали б інакше. Коротше і, можливо, лайливіше.

Що в мені говорило? Страх чи здоровий глузд?

Золотий спалах на північному сході тонко натякнув мені, що треба швидче обирати. Торкнувшись поясної сумки, я подумки перебрала її вміст. Мабуть, підійде якась із платівок. Витягну захист від вогню – повернуся на заставу, витягну звичайний захист – піду на допомогу Кілірові.

Чому так? Тому що мене мучили деякі сумніви щодо того, що Лінс, коли трохи відновить сили, навряд чи буде у захваті від моєї витівки. А захист… він і є захист, що тут ще можна сказати?

На межі свідомості я відчула швидкоплинну присутність підселенця. Вирішив перевірити, чи не розсипалася? Не діждеться.

Я запустила руку до поясної торби, натрапила на скелетованими пальцями на складені разом платівки та навмання витягла одну. Мить повагавшись, опустила погляд.

Звичайний захист.

Що ж, на все воля Суртаза.

— Який зручний спосіб перекладати відповідальність за свою дурість на когось іншого.

— А я думала — мені здалося, що ти лише спостерігаєш.

Мене охопив дивний, неприродний спокій. Цікаво, це добре чи погано?

— Я й спостерігаю. Раптом у тобі прокинеться розсудливість хоч би цього разу. Втім, нічого нового... І не думай, що я в цьому братиму участь.

— Ти знову намагаєшся мене роздратувати?

— Ні, ти ще надто добре пам'ятаєш попередній раз, тому не спрацює. Я просто доводжу до твого відома цей факт. Я не збираюся втручатися. Упокоїшся — так і буде.

Я спробувала вловити емоційне відлуння Альда. Ця спроба дала мені відчуття, ніби я намагалася підслухати тиху розмову за замкненими дверима, з розбігу притулившись вухом до обмерзлої стіни поряд з нею. Такий собі болісний ляпас. Несподівано, дивно, безглуздо та нещадно. Схоже, спрацював якийсь із захистів підселенця. А й Суртаз із ним, хай там як — рішення прийняте. Як він сказав? Упокоюся — так і буде.

З такими думками я повільно полетіла на північний схід, спочатку — дотримуючись розмитої колії, де чітко виднілися людські сліди та глибокі борозни від коліс возів. Що ж, до якогось моменту можна орієнтуватись на них.

— Піднімися вище, — у тоні підселенця було чути нескінченне терпіння навпіл з роздратуванням.

— Ти ж сказав, що не втручатимешся, — з'єхидувала я.

— Я і не втручаюся. Принаймні так, як міг би. І як варто було б. Просто нагадую тобі очевидні речі. Якщо ти збираєшся летіти до Кіліра навпростець, тобі треба піднятися на таку висоту, де тебе не дістане жодна потвора.

— І наскільки це високо?

— Якнайвище. Химера теж вміє літати.

А це була несподівана новина. Втім, якщо вона справді виглядає, як райдужна хмара…

— Вона здатна змінювати свою форму, тому й отримала таку назву. Ми довго вважали, що це різні види створінь, доки не побачили її під час трансформації. Це було...

Підселенець замовк.

— Страшно? — припустила я.

— І це теж. Але я назвав би це видовище насамперед огидним. Та це спостереження дало нам цінну інформацію щодо того, ким бліді створіння є насправді.

— І ким же?

— Усі ці чудовиська породжені некромантією. А химери... — Альд зітхнув, — це самі некроманти, які створили всі інші види потвор.

— Тобто, на нас нападають власні... родичі? Але чому?!

— Родичі... Ні, не зовсім. Суртаз розповідав, що у його світі некромантія виглядала інакше. Більшість відомих йому заклинань довелося адаптувати шляхом спроб і помилок, підбираючи аналоги з інших видів магії нашого світу. Щось вдавалося майже одразу, щось призводило до трагічних наслідків.

— Як у випадку з умерцями? — у пам'яті спливла розмова Альда з його колишнім другом.

— Так, і з умерцями теж, — мені вдалося вловити відлуння жалю при цих словах підселенця. — Вони стали наслідком спроби надати посмертя бойовим некромантам. На батьківщині Суртаза ця технологія була відпрацьована, і виходили могутні та смертельно небезпечні істоти... умертви, здається, так називав їх Перший Некромант... Вони беззаперечно підкорялися йому, були його особистою вартою. Але умови нашого світу внесли свої корективи, і ця спроба виявилася невдалою, попри всі мої... наші старання.

— І багато отак... не вийшло?

— Не знаю, якщо чесно. Суртаз давав знання дуже... дозовано. І не завжди озвучував свою оцінку результатів. Мені ні на що було рівнятися.

— Цікаво — чому?

— Можливо, йому цікавішим здавався сам процес, а не остаточний результат. Я не питав.

Крізь туман знову пробився золотий спалах. Або мені здалося, або джерело світла цього разу знаходилося набагато ближче. Напевно, таки варто набрати висоту.

Земля повільно віддалялася від мене, і обриси болотяних купин ставали все більш розмитими через туман, що закривав їх.

— Догори я піднімуся, — задумливо протягнула я, — але як побачити біле серед білого, щоб випадково на нього не натрапити...