Глава 1. Недоумство та відвага

Шановні читачі, це — третя частина циклу "Видатна особистість". Якщо ви не читали першу, то раджу почати з "Ліч на стажуванні. Частина 1", вона є на моїй сторінці.

Дякую за увагу та вподобайки ^_^

***

— Ти не мусиш йому допомагати.

— Він ризикує своїм посмертям заради порятунку живих.

— Якщо він і ризикує своїм посмертям, то вочевидь не заради цього. У мене таке відчуття, ніби він намагається виманити тебе.

— Навіщо?

— Можливо, щоби підставити під удар.

— Навіщо?

— Цікаво, ти зараз справді не розумієш чи прикидаєшся?

— Навіщо йому підставляти мене під удар, якщо до цього він явно намагався зблизитися?

— Ось тому й може підставити, бо зблизитись не вдалося. До цього він був єдиною великою рибою у маленькому ставку. І тут з'являєшся ти. Конкурент, потоваришувати з яким не вийшло. Отже, треба усунути. А тут ще й такі ідеальні обставини для героїчної загибелі.

— Але ж ти сам казав, що з химерою може впоратися тільки ліч. Раптом Кілір тому й прибув? Я не хочу почуватися зобов'язаною йому. Але я ж оголосила себе господаркою цієї застави чи не так?

— Оголосила. І так, він зробив тобі величезну послугу, рятуючи життя твоїх людей. Але я на твоєму місці все одно не пішов би йому на допомогу. Ти його про це не просила. Особисті борги — то особисті борги, а майно...

— Вони не майно!

— Гаразд... хм-м... нехай будуть підопічними. Порятунок твоїх підопічних — це його особиста ініціатива, на яку ти маєш право ніяк не відповідати. Зовсім. Ну або, якщо тобі дуже кортить, можеш сказати спасибі при нагоді. Може, хоч це заспокоїть твою совість.

— Такої можливості може не бути. Кілір може загинути...

— Якщо Кілір загине — то буде навіть краще. Для тебе — так точно.

— Альде, я не можу так! Я знаю, що він напевно та ще огидна мерзота, але я так не можу! Хай там як, але він врятував караван, хоча міг цього й не робити!

Від втоми та суперечливих емоцій мене почало трясти. Цікава картина: непритомний комендант на підлозі і я така сиджу поруч, тремтячи усім своїм скелетованим тілом. Як добре, що ніхто цього не бачить. Я важко й незграбно підняла себе в повітря.

— Хоч би як, — відповів підселенець після недовгого мовчання, — треба підготуватися до оборони. Усіх потвор він все одно на себе не візьме.

В мертвій тиші я почула далекий ляскіт. Невже портал? Я маю встигнути. Залишати коменданта без свідомості на самоті мені не хотілося, але беззахисним він пробуде недовго. Сподіваюся.

— Шиз, не треба, не роби цього.

— Треба, Альде.

З цією думкою я попрямувала до виходу з будинку коменданта.

— Знаєш, а це навіть якось... Прикро, — задумливо зауважив підселенець.

— Ти про що?

— Я зробив для тебе набагато більше. Хоч і теж, як ти неодноразово дорікала, нав'язував тобі свою допомогу.

— І?..

— Кіліру ти почуваєшся зобов'язаною. А мені — чомусь ні. Чому?

Справді, чому? Роздум над відповіддю на це запитання зайняв в мене весь шлях від виходу з будинку коменданта до фортечної стіни.

— Може, тому що ти все-таки іноді користуєшся моїм тілом? — саркастично поцікавилася я. — Втім, я не заперечую, що справді тобі зобов'язана. Скажи, чим я можу тобі відплатити?

— Та я не про те, — роздратовано буркнув Альд, зітхнув і за кілька секунд додав: — Невже ти не розумієш, що він просто тобою маніпулює?

— А ти, значить, жодного разу мною не маніпулював?

— Ти неодноразово переконувалася, що в результаті я мав рацію, — підселенець проігнорував моє запитання. — Невже так складно хоч іноді до мене прислухатися?

— Я й прислухаюся. Іноді.

Підлетівши до фортечної стіни, я задерла голову, прикидаючи, що буде легшим — перелетіти чи відчинити хвіртку поряд з воротами.

— Схаменись, у тебе зовсім не залишилось сил.

— Це можна виправити, — я легенько торкнулася поясної торби, в якій лежав кристал.

— Ти знущаєшся...

— Це питання чи припущення?

— Це констатація факту.

— Ні, я не знущаюся, — на мене накотила хвиля втоми. Зовсім невчасно, бо я саме почала зосереджуватися на тому, щоб піднятися вище, аби перелетіти стіну.

— Ні, ти знущаєшся, — в голосі Альда мені почулася гіркота і навіть якась образа, чи що. — Якщо ти не помітила, я останнім часом не зловживаю контролем над твоїм тілом, а ще — навчаю тебе всього того, що ти, як порядний некромант, мала вже давно знати. І що зрештою? Ти йдеш вбиватись просто через те, що в тобі раптом прокинулася совість. Подумай, що ж ти робиш!

— Я не йду вбиватись.

— Авжеж, ти візьмеш, і одним заклинанням переможеш усі ті два десятки потвор… Чи три… Чи скільки їх там. І химеру на додачу. Чудовий план, — пирхнув підселенець. — Я за своє життя на всяке надивився, але таке поєднання недоумства і недоречної відваги бачу вперше, і від тебе цього точно не чекав.

— Не подобається — я не тримаю.

— Тобто, ось так просто?

Несподівано спокійне запитання Альда, мабуть, мало мене насторожити, стривожити чи навіть налякати. Але мене охопила злість. Похитнувшись, я злетіла над фортечною стіною. Арка порталу, що виднілася вдалині, дійсно світилася. Треба було поспішати.

— Ось так просто. Ти не маєш жодного права мені вказувати. Ти без дозволу вторгся в моє тіло.

— Здається, це я вже чув...

Як же дратує його демонстративно терплячий тон! Злість спалахнула в мені з новою силою, я полетіла до порталу, поволі знижуючись.