Глава 13. Відволікаючий маневр

Кістки поверталися на свої місця повільно та неохоче. Але я мимоволі зраділа тому, що вони хоча б не розлетілися на всі боки — цьому посприяла сидяча поза в момент перевантаження і мантія, що утримала мій скелет в єдиній купці. Навіть браслети виявилися на місці — так і залишилися бовтатися на променевих і ліктьових кістках. Ну чи кістки — всередині браслетів, то вже з якого боку подивитися. Так чи інакше все стало на свої місця, і я, похрускуючи хребцями, повільно повернула голову спочатку в один бік, а потім в інший.

Навколо так само панувала магічна темрява, розрізана сяючими лініями. Ми з комендантом знаходилися у внутрішньому колі, від зовнішнього розходилися розгалужені промені... Загалом, нічого нового, крім того, що сер Алонт сидів спиною до мене і ніяк не відреагував на мій ввічливий хрускіт. Гаразд, ми не горді...

— Подивись, але не торкайся, — одразу попередив підселенець, передбачивши мої дії, — можливо, він у трансі. Висмикнеш — буде погано.

— Міг би й не попереджати, що ж я, перший рік — некромаг, чи що... — невдоволено озвалася я, обережно піднімаючи своє тіло в повітря для того, щоб здатися на очі комендантові. Може, йому вже слух відбило.

Альд пирхнув, але нічого не відповів.

Так, сер Алонт справді перебував у трансі. Відсутній погляд льодово-блакитних очей був спрямований у бік променя, на якому ми зосереджували нашу увагу раніше. Пробігши поглядом по товстій лінії я зрозуміла, що щось змінилося

— Пастки перемістилися. Можливо це зробив комендант. Якщо так, то зрозуміло, чому сталося перевантаження. І навіщо я знадобився.

— І навіщо?

— Два канали сили замість одного. Мабуть, побоявся, що сам не витягне.

— Цікаво, з чого раптом? Нізащо не повірю, що до цього взагалі ніколи не було настільки складних ситуацій.

— Отрута блідих створінь на деякий час послаблює здатність чаклувати аж до повного її блокування, що також ускладнює процес боротьби з нею та подальше одужання. Дивно, що ти цього не знаєш. Хтось легше це переносить, хтось складніше. І протиотрута проти такого побічного ефекту безсила, на жаль.

— З отруйними я до цього не стикалася.

— А з якими стикалася? — пожвавішав підселенець. — Не враховуючи, звичайно, павука, який тебе мало не упокоїв. Він теж отруйний.

— Я… бачила… щось. Не впевнена, що це взагалі була одна з потвор.

— Та-а-ак, — протягнув Альд, у його голосі мені почулася зацікавленість, — і як вона виглядала?

— Як… — раптом я відчула себе безглуздо. — Як велика райдужна хмара. Я побачила її лише на кілька секунд, перш ніж Калір наказав мені не дивитися. А потім...

— Я приблизно уявляю, що було потім, — урвав мене підселенець. — Масове божевілля та ще більш масові смерті.

— Так, — пам'ять послужливо відтворила несамовитий крик людей, які не зміг заглушити навіть тріск порталу, що відкривався буквально за крок від мене.

— То була химера.

Цю назву я вже чула. Одна така прямо зараз наближалася до каравану. Або навіть не одна. Я зосередилася на оточеному пастками п'ятачку зі сріблястою точкою порталу в центрі. Підкоряючись моєму погляду, ця точка стала невеликим колом, навколо якого скупчилися різнокольорові точки. Однієї червоної вже не було. Кістки Суртаза, хоч би не Меб...

А довкола них півколом зігнулася сітка з фіолетових ліній. Схоже, тварюки вирішили взяти їх у кільце, але через переміщені та де-не-де активовані пастки їм це поки що не вдавалося. Не знаючи, чим допомогти комендантові, зосередженому на стримуванні атакуючих чудовиськ, я намагалася хоча б не заважати. Тому просто мовчки висіла в повітрі поруч — з надією, що коли я хоч чимось буду корисною, то сер Алонт дасть мені про це знати.

— Судячи з того, що фіолетові пастки іноді все-таки спрацьовують на повну силу, химера там лише одна і всюди не встигає, — задоволено зауважив Альд через кілька хвилин такого спостереження за безмовним протистоянням. — Вже трохи легше.

— Може, він вже вбив одну? — обережно припустила я.

— Може, й убив, — погодився підселенець, — і тоді це можна вважати значним успіхом. Химера — надзвичайно небезпечне створіння, з якою можуть тягатися на рівних тільки лічі з гарною стійкістю до впливу на розум. Принаймні на відстані удару заклинанням. Але здалеку навіть живі ще якось можуть чинити опір.

— Ця тварюка позбавляє розуму?

— Можна сказати й так. Заплутує думки, навіває образи, збиває з пантелику. Знаходить слабину і тисне на неї. За моїх часів вони були рідкістю, але кожна поява такої потвори супроводжувалася значними жертвами.

— Караван вже постраждав, ти бачив?

— Так.

— Але взагалі дивно, чому вони ще там. Так довго...

— Ну чому ж. За моїми розрахунками минуло приблизно півгодини, не більше.

— Півгодини? Та я кілька годин тільки приходила до себе, потім ми садом вешталися...

— А хто сказав, — у голосі підселенця мені почулося глузування, — що час там і тут має спливати однаково?

Справді, про це я не подумала. Але від думок про вигоду цієї особливості мене відволік Альд.

— До речі, дивись, наш помічник підібрався ближче.

Тепер це побачила і я. Самотня золота точка відлипла від кордону сектора і тепер знаходилася приблизно на півдорозі між нею і межею фіолетової сітки.

— Цікаво, навіщо?.. — задумливо пробурмотів Альд. — Він вже встиг з усіх боків показати свою... кхм... сміливість. Але наразі такий ризик не має сенсу.

— Може, вичерпав могильники й шукає нові?

— Може й так... Щоправда, тоді радіус підняття в нього... посередній. Але змушений визнати, чисельністю піднятих він мене здивував.