Глава 12. Внутрішня схованка

Першим до мене повернуся слух. Навколо панувала мирна тиша, що розбавлялася лише ледь чутним шелестом вітру серед листя і далеким сюрчанням цвіркунів.

Що? Куди це мене занесло? Я ж маю бути у кімнаті.

Наступним повернувся нюх. Оце вже було зовсім несподіванкою. У ніс вдарила суміш запахів — трав'янистої свіжості, прілого листя та вологої землі.

Ліс? Або сад? А можна цього разу без метеликів? Остання зустріч з ними хоч і закінчилася без жертв, але все ж... Такі собі спогади. І добре, що бліді тварюки під час експериментів над своїми тілами не додумалися до якоїсь збоченої форми цієї комахи. А якщо й додумалися, то вони мені не траплялися.

Я відчула, що лівою ступнею щось поповзло. Цього ще бракувало! Смикнути ногою не вдалося, тіло взагалі було мені непідвладним. Ніби відчувши моє роздратування, невідома комаха чи то зістрибнула, чи то пурхнула. А я тим часом усвідомила, що лежу одягненою, але босоніж, судячи з відчуттів. Загалом тепло, але ногам мерзлякувато. Ну, не гола, й на тому спасибі.

Ще одним цікавим фактом виявилося те, що лежала я на чимось м'якому і зручному, схожому на лежанку з піднятим узголів'ям. От якби ще під поперек не було підіткнуто щось жорстке й округле... Весь відпочинок псує. Спроба лягти зручніше не вдалася — тіло все ще начебто належало не мені.

Як же, виявляється, я встигла відвикнути від цього за своє недовге посмертя! Смакові відчуття зробили свій внесок у загальне сум'яття. У роті стояв присмак крові. Втім, в цьому якраз не було нічого незвичайного. Цей присмак я часто відчувала за життя, особливо перед смертю.

О, зір. Ну нарешті ти повернувся, я так за тобою скучила!

Наді мною м'яко гойдалися гілки високого дерева. Крізь частково облетіле листя я побачила бездонне нічне небо, усіяне розсипом мерехтливих холодних зірок. Погляд за звичкою зачепився за сузір'я Суртаза — десяток зірок, у розташуванні яких, якщо дуже добре придивитися і правильно поєднати між собою, можна було впізнати священний символ Першого Некроманта. А довкола нього — дванадцять інших сузір'їв, більша частина яких була зараз або закрита гілками, або знаходилася за межами мого погляду. Добре виднілися тільки два — Гончак та Пугач. Зірковий пес розтягнувся в нескінченному стрибку за нічним хижим птахом з розкритими крилами.

Цікаво, коли я зможу поворушитися? І чи зможу взагалі? Може, я так і лежатиму, дивлячись на зірки?

Схоже, цей варіант був цілком ймовірним. За Гончаком вже показався Ведмідь, Пугач майже зник за листям, а я потихеньку знемагала від бездіяльності та неможливості навіть просто озирнутися. На доданок до всього мені на носа сів метелик. Його отруйно-зелені крила, здавалося, світилися в напівтемряві. Гарно, звичайно, але до чого ж огидно.

Але завдяки цьому я раптово виявила, що можу морщити носа. Це теж стало несподіванкою. Сама наявність носа. Та й не тільки його, хоч я й старанно намагалася про це не думати. Щастя яке! 

Втім, ситуація ставала дедалі цікавішою.

Щоправда, метелик продовжував сидіти на моєму носі. Ще й тупцювати почав сильніше, лоскочучи вусиками перенісся і складаючи-розкладаючи яскраві крила. Скосивши очі, я змогла оцінити, наскільки зосереджено він обмацує хоботком мою шкіру. Гей, а чи не хижий ти, часом?

Сконцентрувавшись і напружившись, я зуміла відстовбурчити нижню губу і легенько дмухнути на цю дрібну падлюку. Метелик на мить застиг, склавши крила, а потім пурхнув. Мені враз полегшало.

Звідкись праворуч пролунав тихий смішок. Виходить, я тут не одна. Де б це саме "тут" не знаходилось насправді. Повернути голову так і не вийшло, а спроба скосити очі убік ні до чого не призвели.

Терпляче зітхання.

Знайоме.

Занадто знайоме.

Тільки тепер я зрозуміла, чого мені весь цей час бракувало — коментарів Альда стосовно того, що відбувається. Тиша в голові була настільки блаженною — крім моїх думок, звичайно ж — що я сприйняла її як належне. Але саме це насамперед мало мене насторожити.

— І як довго ти ще розлежуватимешся?..

Так, це безперечно був Альд. Неймовірна кількість питань зашаруділа в моїй голові, але можливості говорити в мене ще не було. І замість зв'язного мовлення я змогла видати лише серію хрипів упереміш з муканням.

— Цікава реакція...

Голос підселенця став задумливим. Втім, чи підселенця? Хто знає, ким він є зараз? А я? Та й де ми взагалі зараз перебуваємо?

Праворуч пролунав тихий шурхіт тканини, а потім — шелест, ніби хтось крокує по землі, щільно вкритій опалим листям. Так, мабуть, то і є листя. На дереві наді мною його було небагато.

Краєм погляду я вловила рух і поспішила скосити очі, щоб подивитися на Альда. Цікаво ж. Та й все ж якась різноманітність у порівнянні із зоряним небом та гілками. І виходить, зараз він не чує мої думки?

— Хм...

Висока темна постать, що ледве виднілася збоку, нарешті наблизилася, і я змогла розглянути підселенця нормально, не ризикуючи на все життя залишитися косоокою. Думка про таку перспективу викликала в мене напад хрипкого сміху. Яка там косоокість, якщо я вже мертва? Можливо, навіть остаточно, якщо вже бачу на власні очі голос, що був у моїй голові. Втім, на мій смак, це явно не найнеприємніше, що взагалі могло мені привидітися перед остаточною смертю.

Попри іскорки сивини в короткому каштановому волоссі, обличчя Альда здалося мені доволі молодим. Так, він же казав, що загинув у тридцять два, здається. Тому з чого б йому бути старим... Кістки зморшок не мають. Хоч і не такий красень, як його сестра, але риси обличчя доволі правильні та приємні. Їх трохи псував шрам, що розсікав ліву брову, а ще — помітна несиметричність перенісся з горбинкою. Загалом непогано, але б збавити йому зарозумілості ще…

Підселенець тим часом примружився, і я помітила, як навколо його димчасто-синіх очей позначилася сітка дрібних зморшок. Сканує, чи що? Або розмірковує, чи не добити мене, поки не заговорила і тим паче не почала рухатися?