Глава 11. Мерці йдуть

— Це що таке?

Комендант насупився і вказав на ділянку, яка привернула його увагу. Там фіолетова сітка вже майже наздогнала різнокольорові мітки каравану, але раптом різко відскочила назад, а в золотому колі, що було між ними, почали виникати нові точки. Блідо-зелені. Одна, дві, п'ять, десяток, ще один десяток... Далі мені просто стало ліньки рахувати, але їхня кількість стрімко зростала. Зомбі.

— Ваша робота? — поцікавився сер Алонт.

— Ні, — відсторонено відповів Альд.

Магістральною лінією пройшов імпульс — підселенець активував червону пастку, сусідню до золотої. Вона якраз покривала пристойний шматок розтягненої фіолетової сітки. Залишалося сподіватися, що в тій області справді були тварюки.

— Хм, дійсно, — задумливо протягнув комендант, — печатки не активовані. Мертві повстали в обхід сигнальних чарів. Виникає питання...

— Хто це зробив, — похмуро продовжив замість нього Альд. — Канцеліар?.. — припустив він.

— Ні. Авжеж, він зараз не на межі своїх можливостей... Але я жодного разу за весь час нашого знайомства я  не бачив, щоб він піднімав зомбі настільки швидко та масово. Можливо, Кіт на таке здатна, але Мілех жодного цього разу не допускав.

Цікаво — чому?

— Чому? — чи то підселенець вловив мою цікавість, чи то сам зацікавився причиною.

— Вона... нестабільна, — сер Алонт замовк на пару секунд, активуючи фіолетову пастку на межі видимої ділянки й похитав головою, побачивши, що та згасла, навіть не встигнувши засвітитися, — Гадаю, ви вже помітили, що Кіт нездорова.

— Канцеліар загалом розповідав її історію, — сухо відповів Альд. — У чому полягає нестабільність? Сплески енергії?

— Втрачає контроль.

— Лягають?

— Кидаються.

— Що це означає?

— Що зомбі стають некерованими, ніби самоповсталі.

— Небезпечно, — Альд хитнув головою. — Тоді буде за краще, щоб ці зомбі підняла не Кіт. Можливо, прибула допомога з інших застав?

— Це ймовірніше. Але про таке зазвичай повідомляють. Зі мною ніхто не зв'язувався. Ага… знайшов.

Одна з ділянок далеко на північному сході, мало не на межі сектора, збільшилась у розмірі. І там я побачила самотню золоту крапку, що яскраво мерехтіла серед фіолетових ниток сигнальних чарів.

— В тилу у потвор, — хмикнув комендант. — Там хтось дуже ризиковий. Але все ж дивно, що мене не повідомили про те, що йде допомога.

— Не виключено, що чари показують відлуння магії блідих створінь, а їх самих там вже немає. А щодо допомоги... То може бути чиєюсь особистою ініціативою... — прошелестів Альд. А потім вкрадливо додав, уже звертаючись до мене: — І хто б це міг бути?

— Ти навіть не уявляєш, наскільки я хочу, щоб це виявився не Кілір, — чесно відповіла я.

— Чому ж, дуже добре уявляю, — єхидно відповів підселенець. — Бо сам я ще сильніше не хочу його бачити, — і знову звернуся до коменданта: — Ви можете дізнатися, хто це?

— Саме зараз цим займаюся, — тепер уже сер Алонт здавався відстороненим. Там, де його зап'ястя не були закриті рукавами, сріблясте сяйво видавало контури накреслених на шкірі рун. — Це... — приблизно через півхвилини додав сер Алонт, — ліч.

О ні, ні-ні-ні, тільки не це.

— Дуже цікаво, — зловісно прошелестів Альд. — На кордоні багато лічей, не знаєте?

— Окрім вас, знаю лише одного, — голос коменданта пролунав похмуро. — Кіліреад Іссін Тар, і за магічним відбитком можу сказати, що це безперечно він, — чорнокнижник зітхнув і пробурмотів, — тільки його нам тут бракувало.

— Він збирався на передову, — зауважив підселенець. — А з огляду на його здібності до телепортації, можливо, він не тільки вже встиг там побувати, а й вирішив допомогти із зачисткою.

— Яка похвальна ініціативність, — пирхнув сер Алонт.

— За моїх часів за таку зневагу вас би стратили, — вкрадливо промовив Альд.

— А за моїх часів лічі рідко цікавляться долею живих, — комендант кинув на нас холодний погляд, а потім перевів його на рухливі зеленуваті крапки. — Сидять собі у столиці, з'ясовують, в кого кістка біліша, — у голосі сера Алонта задзвеніла холодна лють. — Але іноді від цієї захопливої справи вони все ж таки відволікаються — щоб оголосити про чергову самогубну вилазку до Середньосвіту і там вирішити, хто врешті решт виживе, а хто — ні.

— Схоже, болюча тема, — я дозволяю собі обережний коментар.

— Твоя проникливість не перестає мене вражати.

Фіолетова мережа сигнальних заклинань тим часом вже вкрила майже всі зелені цятки. Зомбі розбилися на багато дрібних груп, мабуть, скупчившись навколо потвор. Різнокольорові точки каравану до болю повільно просувалися до сріблястої позначки порталу.

— Чому вони сповільнились?

— Звивиста дорога, до того ж, її могло розмити, — сухо відповів комендант.

Альд кивнув, показавши, що почув відповідь. На кілька хвилин запанувала зосереджена мовчанка, під час якої було активовано кілька пасток. Всі невдало. Кількість блідо-зелених крапок тим часом стрімко зменшувалася.

— До речі, коли вже мова зайшла про лічей… Рада досі править?

— Наче хтось зміг би відібрати в них владу...

Ледве прозвучала саркастична відповідь коменданта, як я вловила відлуння емоцій Альда. Задоволення та тривога. Цікаво, він побоюється того, що його може хтось впізнати? Чи, навпаки, сподівається на це?

— Я правильно розумію, що ви маєте якісь особисті претензії до них?

— Претензії... — у голосі сера Алонта я вловила нотку гіркоти. — Навіть якщо й так, це нічого не змінює.

— Якщо дозволите, ще питання... — протяг підселенець і, не чекаючи дозволу, спитав: — Чому ви не на передовій?

Комендант повільно повернув голову і, трохи піднявши брову, обдарував нас довгим, стомленим поглядом. Холодні блакитні очі, здавалося, злегка мерехтіли в напівтемряві.

— Альде, тобі не здається, що це вже занадто?