Інтерлюдія ІІІ

Зомбі рухалися на межі своїх можливостей — тягнули та штовхали по розмитій дощем колії три невеликі вози. Як не намагався Меб за підтримки Ваана умовити Мілеха кинути зібраний оброк, канцеліар залишався невблаганним. Не потребуючи поблажок з огляду на вік і статуру, він зосереджено переставляв ноги разом з усіма, час від часу оглядаючись на Кіт. Та в розмовах участі не приймала — забившись углиб головного візка, дівчина мовчки здригалася на кожній купині, не відриваючи стривоженого погляду від прихованого туманом горизонту на північному сході.

Ті, що йшли у хвості каравану — чорнокнижник Рід і бойові близнюки Фір і Кір похмуро перемовлялися про те, наскільки вчасно їм заманулося повернутися з передової, помінявшись з іншими хлопцями. І про те, що краще б вони кілька разів зганяли до Середньосвіту на розвідку. Меб не звинувачував їх. Він і сам хотів би опинитися зараз де завгодно, тільки не посеред болота зі зграєю блідих потвор, що наступає на п'яти. Одне втішало — хоча б Лінс перебувала у відносній безпеці. Наскільки це взагалі було можливо в умовах теперішньої загрози.

Позаду гулко загуркотіло. Меб завмер, обернувся і прислухався. Зблідлий від утоми Ваан помітив це і, різко розвернувшись, теж зупинився.

— Спрацювала пастка, — він видихнув хмарку пари та витер лоб від бісеринок поту. — Схоже, Старий за нами наглядає.

— Добре, якщо так, — озвався Меб, відступаючи на узбіччя, щоб пропустити воза. — Сподіваюсь, він їх затримає.

— З огляду на химеру на хвості, тільки на затримку і можна сподіватися, — пробурчав Рід, ні до кого особливо не звертаючись. 

Похмурий старий чорнокнижник від утоми сутулився ще сильніше, ніж зазвичай, та попри вік мав слух анітрохи не гірший, ніж у самого Меба. Вочевидь, він чудово чув їхню розмову. Світловолосі та кремезні близнюки переглянулися, але від коментарів утрималися.

Знову загуркотіло, пролунав тріск і далеке виття. Криво посміхнувшись, Меб поспішив наздогнати головний візок і порівнятися з Вааном, що вже встиг піти вперед.

— Як гадаєш, встигнемо? — тихо спитав він у чорнокнижника.

— А тут два варіанти — або встигнемо, або ні, — той знизав плечима. — Мені зараз навіть хвилюватись складно, а ти про такі речі питаєш…

— Ну, мокрицю ти вклав непогано, — хмикнув Меб. — Не знаю, з цієї партії вона чи з попередньої — але в будь-якому разі однією тварюкою менше потім зачищати.

Ваан знову знизав плечима, ніяк не відреагувавши на показний оптимізм бойового некроманта. Меб і сам розумів, що його спроби підтримати дух товаришів виглядали надто натужними, а то й взагалі дратівливими. Занадто малі їхні шанси на виживання. Але що було робити? Киснути та бурчати? Цим він не зробить легше ані собі, ані решті.

Кіт у візку раптом стрепенулась і щось промурмотіла. Мілех стривожено обернувся. Дівчина вказувала кудись униз.

— Так, люба, — лагідно заговорив канцеліар, коли віз порівнявся з ним. — Могильник поряд.

Помітивши, як зіщулився Ваан, що йшов поруч, Меб і сам не втримався — мерзлякувато повів плечима. І зовсім не через дощ, що знов почав накрапувати. Ліворуч і праворуч від вузької смужки утрамбованої землі розстилалася трясовина, в глибині якої спочивали та чекали свого часу сотні й тисячі тіл. Історія про те, як вони там опинилися, ще в дитинстві вразила Меба. Битва на Сплячих Болотах під час Восьмого Вторгнення залишалася улюбленою історією його прадіда до самої смерті. І це був один із тих рідкісних випадків, коли розповіді предка про минуле повністю захоплювали увагу його непокірного і норовливого правнука.

Щоразу, крокуючи цією дорогою, він згадував свистячий шепіт прадіда, коли той спокійно й розмірено, ніби якусь казку, розповідав про сотні людей-маріонеток, які безвольно й покірно йшли прямісінько в бездонну трясовину. Зібрані з прикордонних селищ, вони були підкорені блідими потворами та прямували до столиці.

Чому їх відправили саме цією дорогою – ніхто не знав. Можливо, мали намір обійти населеніші землі, але не врахували особливості місцевості. Але щоразу прадід нагадував Мебові про те, що логіка блідих часом буває химерна настільки, що межує з божевіллям. Або зі своєрідною жорстокою розвагою.

Важливо було одне: тоді план потвор провалився, якщо вони, звичайно, взагалі розраховували на швидке перетинання незахищеної, на перший погляд, ділянки. На шляху цієї моторошної навали стали некроманти, які володіли мистецтвом масового упокою.

Одним з них був прадід Меба. Мало не єдиний з усієї його дорогоцінної рідні, хто до кінця вірив у свого правнука, народженого практично безталанним — ганьбу і сором всього їхнього стародавнього і пихатого роду.

— Навіть якщо все дуже погано, завжди може стати ще гірше. Тож не гнівай Суртаза, сприймай з усмішкою все, що відбувається, — казав він.

Меб криво усміхнувся у відповідь на слова прадіда, що пролунали в його пам'яті. Універсальна порада на всі часи.

— Що таке? — Ваан насупився і швидко пробігся поглядом по околицях.

— Нічого, — бойовий некромант усміхнувся ще ширше від думки, наскільки зараз може дратувати оточуючих, — просто згадав, якою чудовою місцевістю ми зараз йдемо.

— Сплячі Болота... Кіт може спробувати підняти частину мерців, що лежать тут, — раптом промовив канцеліар. Тяжко дихаючи, він додав приблизно за півхвилини: — Щопра-а-авда, тільки два-а-а-три десятки. Більше може не витримати.

— Не слід, — озвався Рід, що йшов у хвості. — Мокриці тільки раді будуть.

— Справді, цього буде замало, — хитнув головою Ваан. — Дві-три сотні ще могли б якось допомогти... Але якщо їх і піднімати, то точно не їй.

Позаду, за завісою туману, знову щось гуркотіло. Мутна поверхня зелених водяних вікон по обидва боки від дороги вкрилися легкими брижами, зовсім не схожими на кола від дощових крапель. Тим паче, що дощ уже майже припинився.

— О, цю пастку я пам'ятаю, — хмикнув Кір, тицяючи ліктем свого брата в бік. Той мученицьки закотив очі.