Глава 10. Компроміс

— Як вас звати? — спокійно поцікавився комендант.

Сидячи на стільці, Альд випростав мою спину і гордливо підняв підборіддя. Цікаво, це я настільки горблюсь, виходить? Мда, такий собі з мене поважний ліч.

— Навіщо це вам? — спитав підселенець.

— Я маю знати, як до вас звертатися, — сер Алонт смикнув куточком рота в ледве помітній посмішці.

— Альдауар.

Комендант примружився і помовчав приблизно півхвилини.

— У вас примітна аура, Альдауаре, — нарешті сказав він. — Ніколи такого не бачив.

— Те саме можу сказати про вас, Алонте. Тож про що ви хотіли зі мною поговорити?

— Про ваші можливості.

— Маю попередити, що в цьому тілі вони вкрай обмежені.

— Наскільки?

— Залежить від поставленого завдання та способу його виконання, — ухильно відповів Альд. — Що саме вам від мене потрібно?

— Мені необхідна допомога в управлінні захисною системою за межами фортеці. Але ваша спеціалізація, наскільки я розумію...

— Воскреситель.

— Так, воскреситель... — задумливо повторив сер Алонт, — і це може стати перешкодою.

— Якщо набір заклинань такий самий, як у фортеці, то більшість з них мені знайома.

— Це трохи полегшує ситуацію, — комендант потер підборіддя, — принаймні, із безпосереднім підключенням.

— Тобто, ви вже вирішили, що я погоджуся вам допомогти? — Альд видав шиплячий смішок. Пролунало якось… загрозливо. Ну от тобі, починається. А так все гарно було лише хвилину тому.

— Я нічого ще не вирішив, бо ні про що й не просив. Спочатку мені хотілося б дізнатися, — очі сера Алонта холодно блиснули, — чому ви переховуєтесь. І як взагалі опинилися не у своєму тілі. Але цього ви мені не скажете, так?

— Так.

— Як і свого повного імені.

— Авжеж.

— Ідеальний союзник, — комендант знову смикнув куточком рота і відвів погляд.

— Щодо вашого маскування у мене теж виникло кілька питань, — тон підселенця став крижаним, — але на цей момент вони не мають відношення до справи. Тому пропоную компроміс — вдамо, що ми довіряємо одне одному. В іншому випадку — це марна трата часу.

— Згоден. У вас його не надто багато, я вірно розумію?

— У вас його — ще менше.

— Це ти про що? — протягом усієї розмови мене не залишало відчуття, ніби я — дитина, яка підслуховує дорослу розмову, загальний зміст якої начебто і зрозумілий, але тонкощі...

— Тому я й вирішив звернутися до стародавнього ліча, який видає себе за недосвідчену скелетовану дівчинку, — сер Алонт зітхнув і потягся за чимось до шухляди.

— Дівчинку? Мені майже двадцять! — обурено пробуркотіла я.

— Зійдеш за його правнучку, — підселенець виявився не настільки захопленим бесідою, щоб не відповісти й мені.

— Ми — дві різні особистості, — тепер Альд відповідав комендантові, — і більшість часу тіло справді знаходиться під контролем Шиз.

Кістки Суртаза, от чому він вміє виражати голосом емоції, хоч і не так жваво, як у моїй голові, а я — ні?

— Навчишся з часом.

— Тобто свій поважний вік ви не заперечуєте. Скільки у вас часу? — поцікавився комендант, ставлячи на стіл масивну дерев'яну скриньку.

Підселенець відповів не одразу.

— Від однієї години до трьох, залежить від навантаження. Можливо, навіть менше, це тіло не треноване.

Цікаво, скільки у його словах правди? Скільки він насправді може тримати моє тіло під контролем і при цьому чаклувати?

— Це матиме наслідки для Шиз? — сер Алонт кинув швидкий погляд поверх відкритої кришки скриньки.

— Ні, якщо зможу уникнути перенавантаження.

— У такому разі я прошу вас допомогти мені утримати блідих створінь подалі від каравану, доки він не досягне застави, — тихо промовив комендант. — За допомогою захисних заклинань сектора.

Одночасно з цими словами на стіл з тихим стукотом лягли два масивні браслети. Широкі, приблизно з долоню, вони складалися з прикрашених різьбленням кістяних пластин, щільно підігнаних одна до одної.

Я відчула відлуння емоцій Альда. Цікавість, інтерес, палке бажання. Ти ж диви, як пожвавішав!

Підселенець тим часом обережно торкнувся моїми скелетованими пальцями однієї з прикрас. Не знаю, з якою метою це було зроблено, але я нічого не відчула. Хоча, можливо, то через втрату контролю над тілом. З іншого боку, малоймовірно, щоб Альд мав звичку просто так чіпати незнайомі артефакти руками, хай і не своїми.

— Майстерна робота, гарний інструмент, — промовив підселенець після недовгого мовчання. Потім він помовчав ще кілька секунд і додав:  — Нажаль, я змушений вам відмовити.

— Альде! Я ж відчуваю, що тобі цікаво, і ти хочеш спробувати!

— Не всім бажанням слід потурати. Я не розумію і половини накреслених на браслетах знаків. Якщо буде перевантаження...

— Знову твоя горезвісна обережність, так? — з гіркотою спитала я. — От тільки мені здається, що тобі вона свого часу не надто допомогла.

Сер Алонт мовчки хитнув головою. Скринька закрилася сама, і у гнітючій тиші цей глухий стукіт пролунав занадто голосно.

— І я чомусь впевнена, що май він змогу обійтися самотужки — нікого ні про що не просив би. А якби й просив — то не тебе, бо довіряти тобі в нього немає жодної причини. А ще май на увазі – відмовишся ти, погоджуся я.

— Ти з глузду з'їхала.

— Моє тіло — як хочу, так і розпоряджаюся.

— Сподіваюся, що він цього не допустить.

— Що ж, приблизно так я й думав, — відповів комендант. — Для вас це занадто великий ризик. Для вас обох.

— Не допустить до управління, тоді підживлюватиму, як минулого разу. А енергії йому знадобиться бага-а-ато... — я додала до своїх думок неабияку порцію єхидства. — Даремно медитувала, чи що? Подивимося, де там зараз межа моїх можливостей.

— Це шантаж.