Глава 9. Котре лихо менше, те й обирай

Як і минулого разу, на умовний стукіт староста вийшов не одразу. Його насторожене обличчя осяяло радістю, коли він побачив, що ми цілі. Щоправда, вловивши настрій Лінс, чоловік одразу посерйознішав.

— Потвора вбита, — байдуже повідомила чарівниця і заперечливо похитала головою у відповідь на запрошуючий жест Куля. — Поки що можете виходити, але раджу не втрачати пильності.

— Ще щось скоїлося? – одразу запитав староста.

– Так, ще партія потвор із північного сходу.

Продовжуючи стояти у дверях, Куль задумливо пожував вуса, мабуть, прикидаючи, де знаходиться цей північний схід щодо поселення і наскільки далеко.

— Ну хворпост не пройдуть же... — з надією припустив він.

Лінс втомлено знизала плечима.

– Зробимо, що зможемо.

— Ну, той... — староста зам'явся. — Спасибі вам. Та й... час оброку ж. Ви зараз назад на хворпост чи як? Ми зерно можемо дати, полотно... Може, візьмете з собою?

– Потім. Зараз це не на часі, – чарівниця похитала головою.

Куль з розумінням зітхнув.

— Ну, ви той... заходьте, як зможете. Може, чимось допомогти зможемо.

— Поки займіться частоколом, — відповіла Лінс. — Від потвор він вас не врятує, але від різної дрібноти...

Не чекаючи відповіді старости, чарівниця підняла руку в прощальному жесті й зійшла з ґанку. Я кивнула і, розвертаючись, краєм погляду встигла вловити, як мужик вказівним пальцем окреслив нам услід священний символ Суртаза. Куточок вліво, перехрещуваний із ним куточок вправо — і вертикальна риса поверх цього ромба з ріжками вгорі та внизу.

— Цікаво... — промовив Альд.

– Що цього разу?

— Суртаз забороняв нам використовувати цей символ будь-де.

– Чому?

— Він казав, що накреслення знаків без розуміння їхнього значення добра не принесе.

— М-м-м... Ну тоді він міг би пояснити значення цього символу.

— Якщо й міг, то не схотів.

– А де ви його взагалі побачили?

— Цей символ було накреслений на обкладинці книги, яку Суртаз завжди носив із собою.

– А що було у тій книзі? Заклинання?

— Мабуть. Я не бачив.

– І ніколи не питав? Я ж правильно розумію, що ти був його найулюбленішим учнем?

— Найулюбленішим? – підселенець пирхнув. – Ні. Першим.

— Ну... я мала на увазі найближчим.

— Це вже вірніше, але навіть зі мною Суртаз завжди тримався холодно та відсторонено. Як і з усіма.

— Тобто він взагалі ніяк не показував своєї прихильності до тебе? Ну… не хвалив, наприклад?

— Якщо ти маєш на увазі ставлення на кшталт... хм... батьківського. Ні, цього не було. Він виділяв мене на тлі інших тим, що давав більше знань і іноді радився з деяких питань.

— Радився?

– Так.

– Цікаво, про що з тобою міг радитись Перший Некромант?

Від здивування я мало не вдарилася черепом об верхній край відкритого проходу в частоколі. Лінс, що терпляче чекала, доки я вилечу назовні, вийшла слідом і якось так хитро прикрила за собою хвіртку, що я почула брязкіт запору. Інші два чи три, сподіваюся, селяни вже самі закриють. Чарівниця ж мовчки попрямувала дорогою, що вела через поле до вже знайомих і злегка обгорілих кущів. Цього разу – пішки. Сумнівна економія сил з огляду на гостру нестачу часу, але... Свої поради я вирішила тримати при собі.

— Дивовижна розсудливість, — з'єхидував Альд.

– Так щодо чого Суртаз з тобою радився?

— Різне бувало. Ми пізнавали некромантію, а він вивчав наш світ та магію. Можна сказати, що заклинання, якими ти зараз користуєшся, це своєрідна адаптація тих знань, які він приніс у наш світ. Деякі чари не працювали взагалі чи спрацьовували несподіваним чином. Причому — лише у нас. У Суртаза було все гаразд.

— Цікаво, чому так?

– Його це також цікавило. І з часом він дійшов висновку, що різниця — в енергії, що використовується для заклинання. Ми беремо сили з простору навколо нас. Через це Суртаз часто називав наш світ... щедрим.

— Дивна характеристика.

— Але він вважав її найбільш влучним відображенням тієї думки, яку хотів донести. Наскільки я зрозумів за його розповідями, у тому світі, звідки він прийшов, черпати магічну енергію було набагато складніше. Потрібно було приєднатися до якогось джерела. Що воно собою являло і яким чином потрібно було приєднуватися — я так і не зрозумів. Перший Некромант у подробиці не вдавався.

– Але ж ти не договорив. Ми тягнемо енергію з нашого світу, а звідки її тоді брав сам Суртаз, якщо в нього вона була другою?

— Нізвідки, наскільки я зрозумів. Він самодостатній.

— Як таке може бути?

— Не знаю. Все, що я зміг зрозуміти за роки перебування поруч із Першим Некромантом – він найохочіше використовував потужні заклинання саме на передовій. Не знаю, із чим це було пов'язано. І чи пов'язано взагалі.

— До речі, я тут дещо пригадала... — я додала своїй думці вкрадливу інтонацію.

— Що я обіцяв розповісти про божевільну річ, яку колись зробив, так, — продовжив Альд замість мене. — Але я при цьому поставив умову, щоб ти вижила, — зневажливо додав підселенець. – А ти вже півроку, як мертва. Навіть трохи більше. Тож…

— А-а-альде-е...

— Я це до того, що твоя неуважність щодо деталей договору колись призведе до дуже поганих наслідків.

— Не намагайся змінити тему...

— О, мертвар!

— Альде!

Шипіння магічного вогню висмикнуло мене з внутрішнього діалогу, тому я вчасно помітила печатку упокоєння за крок попереду. Що ж, дійсно доведеться змінити тему.

За життя ця істота, мабуть, була дівчиною. Судячи з довгого волосся, що скотилося у величезний ковтун.