Інтерлюдія ІІ

Дівчисько виявилося терплячим. Навіть занадто.

Його зухвала поведінка межувала з відвертим нахабством і була вкрай ризикованою, але Шиз на провокації вперто не піддавалася. Вона показувала, що їй це не подобається, проте, не робила жодних кроків до того, щоб поставити на місце родича-нахабу. Ця витримка захоплювала Кіліра.

Втім, могло виявитися і так, що їй просто нічого чого йому протиставити. Ледве помітно морщачись, ліч щоразу відмахувався від цього варіанту, як від настирливої мухи. Абсурд. Тоді це дівчисько не змогло б ані здобути, ані втримати свою посмертну форму.

Тому напрошувалося інше пояснення, і воно відверто непокоїло Кіліра.

Шиз могла мати таку силу, що просто не вважала його гідним противником. Не хотіла бруднити руки. Її поведінка непрямо, м'яко, але впевнено на це вказувала. Демонстративна безпристрасність голосу, приглушена аура, скромне та чемне поводження з живими — добровільні обмеження, покликані зберегти та примножити могутність. Хоча її самовладання не було непохитним — Кілір не без посмішки згадував, як його витівки явно позбавляли дівчину внутрішньої рівноваги. І він багато б віддав за те, щоб побачити її реакцію на залишений ним прощальний подарунок. Це було б гідною компенсацією за втрату пари таких цікавих й рідкісних очей. Втім, це вже не мало значення.

— Скоро я отримаю набагато більше, моя люба Шиз-с-с... — знов і знов Кілір звертався до своєї уявної співрозмовниці, яка, на щастя, його не чула. А спокуса скористатися мислезв'язком була хоч і принадливою, але небезпечною та й загалом безглуздою.

Повільно і статечно він без видимої мети переміщався коридорами прикордонної застави, що своїм плануванням нагадувала скоріше якусь химерну гробницю-лабіринт. Живі, що раз у раз стрічалися на його шляху, поспіхом  розходилися в сторони та шанобливо схиляли голови. Вони думали, що він несе вахту, сенс якої — не їхня справа. І, частково, мали рацію.

Лічі були рідкісними гостями на передовій. Прибуття нехай і не наймогутнішого з них, але при цьому — поважного жерця, стало несподіванкою для тих, хто стежив за порталом до Серединного світу. Своєчасне посилення оборони – так вони вважали. І тепер висловлювали Кіліру всіляку пошану, сподіваючись, що він допоможе у разі атаки.

Але ліч був тут з іншої причини. Він спостерігав. Чекав. Сподівався.

Суртаз почув це бажання й втілив його. Прорив стався не там, де знаходився Кілір. Бліді створіння пішли в той бік, куди йому було потрібно. Його пропозиція замінити собою весь той невеликий загін, який застава могла виділити для переслідування нападників була сприйнята... З полегшенням. Старанно прихованим, звичайно ж, але Кілір вважав себе непоганим знавцем чужих емоцій. Їхня радість від того, що незрозумілий і пихатий ліч нарешті займеться хоч чимось корисним за межами застави, була практично відчутною.

Ідеально. Тим менша ймовірність, що їм спаде на думку надіслати когось йому на допомогу.

Єдине, чого побоювався Кілір – непередбачуваності Шиз. Чутлива до дріб'язкових бід живих, час від часу дівчина ставала холодною і відстороненою. Ніби раптом згадувала про те, хто вона і як їй належить поводитися. Це вносило дрібку невизначеності до його планів. Але результат був вартий того, щоби ризикнути.

Якщо вона обраний немертвий, він стане її правою рукою. Не захоче прийняти добровільно – зв'яже її зобов'язаннями. Скує боргом. Заплутає обіцянками. І це має статися раніше, ніж це зробить хтось інший.

Якщо ж ні... Якщо дівчисько справді випадково набуло своєї посмертної форми або ж використало для цього якусь хитрість... 

Тим гірше для неї. 

І думки про те, що він хотів, міг і збирався з нею зробити в такому випадку, викликали у Кіліра хвилююче передчуття.