Глава 8. Нижні Топці

Спроба подивитися аури нічого не дала.

— За брамою нікого немає, — повідомила я. — І поруч — теж, наскільки я можу судити, — теж. Принаймні, живих людей. Але загалом аури є...

Лінс тривожно поглянула на мене. Тільки після цього я зрозуміла, як вона могла зрозуміти мої слова.

— Ні-ні, не зомбі. Схоже на тварин.

— Ходять вулицею? — мабуть, своєчасне уточнення трохи заспокоїло чарівницю.

— Ні, начебто на місці стоять... Групами.

— Мабуть, замкнені у будівлях. Але де люди?

— Вони могли поховатись у підвалах, — осяяло мене. Зрештою, саме це мене свого часу і врятувало.

— Але це означає, що вулицями ходить хтось, від кого є сенс ховатися, — похмуро підсумувала Лінс. — Ти зможеш перелетіти через частокіл?

Я прикинула висоту перепони.

— Так, авжеж.

Відчувши внутрішній трепет перед тим, хто або що може чекати мене по той бік, я почала підніматися вище над землею. Моя уява вже встигла намалювати картину залитої кров'ю вулиці, на якій мерців або чогось гіршого не було просто тому, що нежить пішла в інший кінець поселення, який не проглядався з моєї позиції.

А коли я піднялася над загостреними верхівками, то побачила...

Що насправді так і було.

Я похитнулася в повітрі та ледь не втратила висоту. Зір погіршився.

— Що там? — стурбовано запитала Лінс, дивлячись на мене знизу вгору.

— Зосередься, — напружено промовив Альд. — Тримай свої емоції та спогади під контролем. Тут не так багато крові, як тобі здається.

Дійсно, коли зір відновився, я зрозуміла, що кров була лише на землі. І всього пара калюж, хоч і досить великих. А червоні бризки та потоки на дерев'яних стінах будинків мені лише привиділися. Точніше, не так — я справді їх бачила, але не тут і не зараз.

— Здалося... — добре, що мій голос не передавав емоцій.

Мару було змито хвилею полегшення. Опустившись ближче до землі по інший бік частоколу, я пробігла поглядом по запорах у пошуках хвіртки або якоїсь іншої можливості потрапити всередину, не відмикаючи при цьому ворота повністю. Вхід виявився осторонь — підперта і посилена кількома смугами заліза вузька стулка. Зроблено її було настільки акуратно, що ми з Лінс ззовні її навіть не помітили, коли йшли до воріт. Тяжкі засуви були змащені та легко піддалися, що додатково запевнило мене — про захист добре дбали. Але що ж тоді трапилося у селищі?

— Або підкоп, або хтось раптово помер... — припустив Альд.

Чарівниця тінню ковзнула за хвіртку, і я повернула все на місце.

— Так... — видихнула Лінс майже пошепки. — Схоже, була бійка і після неї селяни поховалися.

Дівчина підійшла до найближчої калюжі та сіла поряд із нею. Ну як, калюжі... Кров уже встигла просочитись в утоптану сіро-коричневу землю й виділяючись на ній лише темною плямою.

— Це... — в голосі чарівниці мені почувся подив. — Кров блідої потвори. Вони змогли її поранити?

— Навряд, скоріш вона вже була поранена, — озвався підселенець. — І це могло врятувати селян... Якщо врятувало, звісно.

— Альд вважає, що швидше за все вона вже була поранена. І якщо селяни вижили, то лише завдяки цьому.

— Хм... Можливо. Дивись, — Лінс вказала далі вулицею. — Там ще сліди.

Пряма, широка і добре втоптана колія, що служила селищу головною вулицею, й надалі була відзначена темними плямами.

— Ну що, шукаємо селян чи йдемо за тварюкою? — спитала я.

Чарівниця примружилася, дивлячись на кривавий ланцюжок, і в цей момент нагадала мені хижого птаха.. Маленького, яскравого та дуже небезпечного.

— Огляньте найближчі будинки, може, знайдете когось із людей, — порадив Альд.

— Загляньмо до кількох будинків. Якщо там є хтось живий, хоч дізнаємося, що трапилось.

Лінс підібгала губи, і на мить мені здалося, що моя пропозиція її дещо... розчарувала. Але чарівниця мовчки кивнула і попрямувала до найближчого будинку. Невеликий, гарно складений з обтесаних колод — як і всі будівлі навколо — він дивився на нас міцними зачиненими віконницями, прикрашеними вигадливим орнаментом із рослин та птахів. У грудях несподівано защеміло від туги. Напевно, навіть серце стиснулося б, якби воно в мене залишилось.

— Зачинено, — рівно сказала Лінс, встигнувши тим часом піднятися на невисокий ґанок.

Вона постукала. Відповіді не було. Постукала сильніше. У цих звуках я вловила повторюваний ритм. Незнайомий, але його було дуже добре чути. Значить, не тільки в моїх краях некромаги задавали умовний стукіт, за яким можна було розпізнати тих, хто прийшов на допомогу.

— Або не чують, або всередині нікого немає, — зітхнула чарівниця.

Я придивилася. Саме в цьому будинку навіть тварин не було. Їх аури виднілися позаду — мабуть, у хліві. Дивно, чому тоді в сусідніх вони були?

— Загляньмо туди, — запропонувала я, вказуючи на будинок через дорогу — вдвічі більший за той, біля якого ми знаходилися. — Там усередині тварини. Щось досить велике, але при цьому рухливе. Може, свині.

— Давай, — легко погодилася Лінс і зіскочила з ґанку.

— А навіщо взагалі заганяти тварин до хати? — спитати це у чарівниці я чомусь посоромилася, вирішила звернутися до Альда. — Хіба вони не привертають увагу?

— Привертають, але саме в цьому й полягає специфіка захисту від блідих створінь, — охоче відповів підселенець. — Мабуть, у твоїх рідних краях бліді — рідкість, що не знаєш цього.

— Так, на моїй пам'яті жодного разу не стикалися, більше з місцевою нежиттю...

— Так я й думав. А тварин спеціально заганяють до будинку, під яким знаходиться підвал-укриття. Тоді є велика ймовірність, що потвора, якщо увірветься всередину, вб'є їх і не відчує людей через запах свіжої крові. З огляду на те, що тіла тварин блідим не потрібні — вони їх навіть не їдять — це часто допомагало зберегти людські життя.