Глава 7. Відповідальне завдання

Наступний тиждень пройшов швидко і виявився нічим не примітним, крім того, що вже на другий день Нель покинула заставу в супроводі мага вогню і ще шести некромагів, з якими я так і не встигла познайомитися. Що ж, хай Суртаз їх збереже — може, ще й побачимось.

Меб із Вааном заклалися щодо того, як швидко комендант порушить постільний режим після відбуття цілительки. Чорнокнижник виграв, зробивши ставку на півгодини. А ще обізвав бойового некромага наївним оптимістом, бо той поставив на одну годину. Лінс назвала обох дурнями. Пролунало майже лагідно.

Я ж витратила цей тиждень на повільне та методичне поповнення сил. Альд навчив мене техніці тимчасового відновлення кісток, і тепер кінчики моїх пальців на ногах хизувалися зеленими примарними кісточками. Особливо гарно, за словами Лінс, виглядало у темряві.

Лінс...

Те, що вона розгадала наш з Альдом загальний секрет, здавалося, зовсім не турбувало підселенця. Але мені не давало спокою запитання, коли саме вона це зрозуміла. Наприкінці тижня прокручування цієї думки то так, то сяк Альд вже не витримав і запропонував запитати її прямо. Тоді якраз дуже вчасно відійшов Меб: його, Кіт і Ваана обрав Мілех — для супроводу своєї дорогоцінної персони. Начебто двох десятків зомбі було для цього недостатньо.

На моє запитання – куди й навіщо зібрався канцеліар – Меб приречено відмахнувся. Як з'ясувалося пізніше — збір оброку, що проводиться двічі на рік, навесні та восени. Поселень у наших чудових болотах було раз-два та й годі, тому вони очікували повернутися протягом тижня. Отже, почекавши для пристойності кілька годин з моменту відбуття невеликого каравану, я зазирнула до Лінс. Чарівниця не заперечувала, хоча десь у глибині душі я сподівалася на протилежне.

У її з Мебом кімнаті все залишалося таким же, як і минулого разу. За винятком однієї деталі. Велика строката підвіска висіла в узголів'ї ліжка, на краю якого сіла Лінс в очікуванні, коли мені нарешті вистачить духу сказати, навіщо я прийшла.

— Що це, якщо не секрет? — я піддалася черговому нападу цікавості та водночас скористалась приводом відстрочити неминуче.

— Що саме? — здивовано перепитала дівчина.

Я мовчки вказала на підвіску. Лінс зітхнула і сумно усміхнулася.

— Привіт із моєї батьківщини. Брат привіз.

Повисла ніякова мовчанка. Я пам'ятала, що чарівниця, здається, перебувала чи то в вигнанні, чи то на втіках, тому остерігалася ставити якісь ще питання з цього приводу.

— Якщо хочеш, можеш розглянути ближче, — запропонувала дівчина і, не чекаючи на мою відповідь, легко піднялася, зняла підвіску і простягла її мені.

Те, що здалеку виглядало просто впорядкованим чергуванням вузликів, ниток і китиць, зблизька виявилось тонким і складним плетивом. Кожна прив'язана до поперечної планки-основи нитка була звита з трьох пасм — білого, рудого та коричневого. Вузлики вузького плетеного полотна, що звисало вниз, чергувалися з чорними намистинами. А розпушені триколірні китиці, якими це полотно закінчувалося, легенько погойдувалися, звисаючи з моєї руки. Виглядало... незвичайно.

— Це прикраса чи щось... магічне?

Перегляд аури підказував мені, що річ артефактом не була, але хто знає...

— Зазвичай і те, й інше, — сказала Лінс. — На моїй батьківщині їх зачаровують на захист домівки. Але в моєму випадку це просто прикраса. Подарунок від сестри, — взявши з моїх рук плетену річ, дівчина повісила її в узголів'я. — Вона все ще сподівається, що я повернусь.

— А це взагалі можливо? — обережно поцікавилася я.

— Все можливо, якщо захотіти, — чарівниця зітхнула і знову сіла на край ліжка навпроти мене. — Але я не бачу в цьому сенсу. Не хочу бути причиною міжусобиці, — Лінс криво усміхнулася, знову нагадавши мені Меба, — мої родичі тільки-но заспокоїлися та припинили спроби повбивати одне одного при одній лише згадці мого імені.

Історія ставала все цікавішою, але випитувати подробиці здалося верхом нетактовності навіть мені. Що ж, час змінити тему. Але моя співрозмовниця зробила це першою.

— Ти щось хотіла? — дівчина уважно подивилася на мене. Еге ж, я до цього якось не дуже демонструвала звичку просто так вештатися по гостях.

— Так... Не сказати, що хотіла, але збиралася обговорити...

— Та постав ти вже це питання, скільки можна ходити колами!

Роздратоване бурчання Альда змусило мене затнутися. Чарівниця мовчки дивилася на мене, і я помітила, як куточки її губ повільно розповзалися в безуспішно стримуваній усмішці.

— Коли ти зрозуміла, що я не одна у своєму тілі?

Дивно, але мені вдалося випалити цю фразу скоромовкою і не затнутися.

— О, це було нещодавно, — Лінс хихикнула. — До нашого полювання на умерця я якось не помічала за тобою звички говорити про себе в чоловічому роді.

— Бач, що я тобі й казала.

— Я був надто захоплений. Та й чи не ти вважала, що рано чи пізно вони почнуть підозрювати?

— На галявині, перед тим, як мене потягли ці... щупальця, — чарівниця скривилася і повела плечима. — Та й потім, під час розмови з умерцем...

— Тобто ти чула цю розмову? Цілком?

— Так, на той момент твій... напарник уже встиг зняти чари.

— Зрозуміло. А Меб?

— Хах, — Лінс хихикнула і прикрила рот тонкою долонькою, — він почав підозрювати щось таке набагато раніше за мене, я так розумію. Щоправда, не знав, вважати це твоєю частиною або чимось окремим.

— Ну спасибі на доброму слові...

— Набагато раніше — це коли?

— З подій у святилищі, мабуть.

— Скоріш, таки після зустрічі зі своїм предком...

— Еге ж, тоді Альд, можна сказати, врятував нас усіх... — вимовити вголос ім'я підселенця виявилося для мене несподівано легко і навіть трохи приємно.

— Альд? — перепитала чарівниця.

— Так, я його так кличу.

— А... повне ім'я?

— Альдауар Ніктур… і ще щось довге.