Глава 6. Свої всі вдома

Найбільше я боялася, що після виходу з порталу чи навіть у процесі телепортації моє тіло просто розсиплеться. Схоже, підселенцю в ньому доводилося зовсім несолодко — крім відлуння тривоги, я вловила ще й вкрай неприємні, хоч і приглушені відчуття в області грудини й маківки. Наче хтось невидимий безперервно тиснув на них, повільно, але впевнено проминаючи кістки всередину.

Звичайно, насправді нічого подібного не було. Інакше б мої кістки вже давно тріснули, а таке вже точно не пройшло б непоміченим. Тож вони були цілими, а фантомний біль... Піддавшись пориву, я не відмовилася від неї, а навпаки — потягла на себе, притягуючи та розділяючи її з підселенцем. Схоже, такого він не очікував.

— Хм... Це дуже... люб'язно з твого боку... але краще б ти нарешті взяла контроль над своїм тілом. Ще кілька хвилин, і ми точно розсиплемося.

Голос Альда звучав настільки змучено, що мені на мить навіть стало його шкода.

І підселенець цим скористався.

Я раптово відчула вагу тіла Лінс у своїх руках, через що ледь її не вронила. Зважаючи на те, що момент повернення контролю збігся з моїм виходом з порталу, вийшло б ніяково. Навіть попри абсолютну порожнечу внутрішнього двору.

От же ж... Підловив. Але розлютитися чомусь не вийшло.

А тим часом кожна моя кісточка раптом визнала своїм обов'язком поскаржитися на своє важке життя, сповнене небезпек і поневірянь. Разом із тим, як мене притисло до землі відчуття всепоглинаючої втоми — дивно, що я все-таки не розсипалася.

— Використай кристал.

Своєчасна порада. Залишилося тільки знайти, куди б покласти Лінс, щоб дістати кристал і не вивернути на бруківку подвір'я решту вмісту торби — у тому числі дорогоцінну склянку з кров'ю.

Втім, довго шукати не довелося. Хоч двір і здавався напрочуд безлюдним і порожнім як для досить пізнього ранку — чи навіть середини дня, мабуть — я не помилилася, розраховуючи знайти за домом канцеліара віз чи бодай пару пакунків вовни. Там було і те, й інше. Витягувати з-під навісу пакунки мені не дуже хотілося, тому я обережно поклала чарівницю на дно порожнього воза поряд з ними.

— Швидше.

— Не підганяй, бо гірше буде.

— Ти зараз сприяєш тому, щоби твої побоювання щодо вибуху на заставі мали всі шанси збутися.

— Говориш так, ніби це я спеціально.

— А хто ж тебе знає?

Під час цієї уявної суперечки я обережно викладала вміст сумки до воза, поряд із Лінс. Напевно, з боку виглядало це досить дивно, але мені на той момент було на це начхати. Цілком очікувано, кристал опинився на самому дні. Але, на моє щастя, він повністю відновив свій заряд.

Стиснувши артефакт у руці, я зосередилася на витягуванні з нього енергії. Тепер ніщо не заважало мені з повним розумінням процесу насолодитися поповненням сил. Крім, хіба що, дивного відчуття в області потилиці. Наче чийсь тяжкий погляд. Я неохоче розтиснула руку і дозволила потьмянілому кристалу ковзнути назад у торбу.

— Взагалі-то ти вже приблизно хвилину, як не одна, — єхидно сказав підселенець. — Мені навіть стало цікаво, коли ти це помітиш.

— Дякую, що повідомив, — попри вщухлий біль у кістках, почуття втоми нікуди не поділося. Мені навіть нормально з'єхидувати у відповідь було ліньки.

Я повільно розвернулась, очікуючи побачити за своєю спиною Меба чи Ваана. Або Кіт. Чи Кіліра — на крайній край.

От тільки дівчина, що стояла приблизно за десяток кроків від мене, виявилася мені не знайомою. Зростом — трохи вище мого за життя, молода, але старша за мене, темноволоса і темноока. Схрестивши руки на грудях — знову-таки, на відміну від мене, дівчина її мала — вона дивилася мовчки та підозріло мружилась. Темно-синя аура — маг води.

Так, Шиза, пам'ятай про випадок із селянами — будь-яке знайомство варто починати з вітання.

— Доброго ранку.

Я супроводжувала цю фразу привітним клацанням щелепи. Ну, це мало виглядати привітно. Напевно. Принаймні, я чесно старалася.

Дівчина скептично підняла ліву брову і трохи схилила голову до правого плеча, не відриваючи від мене підозрілого погляду. Десь на задвірках моєї свідомості пролунав примарний сміх підселенця.

— Добрий, — нарешті відповіла незнайомка. — Чим завдячуємо вашому візиту... шановний ліч?

— Візит?.. — здивувалася я. — Я тут… приписана начебто.

— Он як? — зважаючи на те, що до лівої брови приєдналася і права, тепер настала черга дівчини дивуватися. — Вибачте... пані. Мабуть, я пропустила вашу першу появу.

Дарма, що слова начебто лунали шанобливо. Тон мага води залишався насторожено-холодним.

— Час спливає… — нагадав підселенець.

Дійсно, ритуал привітання якось затягнувся. Я потяглася до воза, за склянкою з кров'ю.

— Тут Лінс... їй потрібна допомога, — сказала я.

— Лінс? — дівчина змінилася в обличчі. Схоже, вони були знайомі. — Ох...

Чарівниця рішучим кроком наблизилася до воза.

— Так-так-так, люба, — заговорила вона, спритно перебравшись через борт і вмостившись поряд з магом вогню, — ти в нас гаряча штучка, тому живи...

Поклавши голову Лінс собі на коліна, дівчина почала м'яко погладжувати її чоло та скроні, щось тихо бурмочучи. До мене вона втратила будь-який інтерес.

— Маг води зі здібностями цілительки, — задоволено підсумував Альд. — Ідеальний варіант у нашому випадку. Лети до коменданта.

— Сподіваюся, ти знаєш, як готувати протиотруту? — обережно спитала я, схопивши склянку і прямуючи назад у внутрішній двір, щоб звідти попрямувати до коменданта.

— Знаю. І сподіваюся, що все це було недаремно.

— Що означає, сподіваюся? Може й не...

— Може, — похмуро перервав мене підселенець.

Цей варіант мені якось на думку не спадав. Цікаво, наскільки комендантові погано?