Глава 5. У пошуках умерця

Тільки-но згаснув спалах порталу, як нас з Лінс огорнули тиша й темрява. Не знаю, як чарівниця, але я чомусь уявляла собі нічне болото... живим. А тут — ні цвіркунів тобі, ні комарів, не говорячи вже про жаб та іншу живність. Втім, можливо, все це через осінь — було холодно, судячи з пари, яка виривалась з рота чарівниці. Мабуть. Лінс холоду не відчувала, а я — поготів.

І все ж, тиша змушувала напружитися сильніше, ніж темрява. Мій магічний зір дозволяв вільно орієнтуватися в просторі, та й на сході вже з'явилася вузька досвітня сіра смуга.

— А ти знаєш, як шукати умерця? — поцікавилася я.

— Чесно?

Видихнувши хмарку пари, Лінс усміхнулася і замовкла. Так, все-таки холодно. Цікаво, де ми взагалі знаходимося? У фортеці якось тепліше було, схоже.

— Гадки не маю, — продовжила чарівниця. — Коли Мілех давав мені кристали телепортації, то казав, що якщо ми потрапимо на територію умерця — він сам нас знайде.

— Звучить... обнадійливо.

— Як завжди... — дівчина знову усміхнулася, але цього разу набагато нервовіше. Похлюпавши трохи підмерзлим брудом, переступила з ноги на ногу.

— А скільки кристалів?

— Ще два і...

Вдалині пролунав глухий сплеск. У моїх грудях ніби різко натяглася тонка сталева нитка, змушуючи напружено випрямити ноги та підняти голову. І прислухатись. Чарівниця поряд зі мною, навпаки, пригнулась і завмерла, затамувавши подих. Знову тиша.

— Це не умерець, — коротко сказав Альд.

— М-м-м… Дякую.

— До речі, його тут взагалі нема. Телепортуйтесь далі, не гайте часу.

— А як ти зрозумів, що його тут нема?

— Умерець у своїй поведінці схожий на павука.

— Що ти маєш на увазі?

— Він огортає свої володіння мережею заклинань. І вона виглядає досить... специфічно. Тому канцеліар мав рацію — якщо ви потрапите на територію умерця, він знайде вас сам. Якщо захоче.

— Якщо ти кажеш, що володіння умерців можна визначити за заклинаннями — чому їх тоді всіх не переловили?

— Не всі знають, на що слід звертати увагу.

— А ти знаєш?

— Так. Якщо побачу, поясню, на що дивитися. Цьому треба вчити наочно.

— Ну… добре.

— Телепортуйтесь.

— Тут умерця немає, — оповістила я..

Лінс, яка все ще напружено прислухалася, здригнулася від мого голосу.

— Тобто ти знаєш, як його шукати? — недовірливо спитала вона, кидаючи на мене косий погляд.

— Не гарантую, що прям одразу знайду, але можу сказати, що тут його точно немає.

— Гаразд...

Дівчина пошаруділа в кишені та дістала три сині кристали телепортації. Нахмурившись, вона почала розглядати дрібні позначки на їхніх гранях.

— Так, цей назад на заставу... — з цими словами вона сховала один із кристалів у кишеню, а решту простягла на розкритій долоні мені. — Давай, твоя черга обирати.

Я придивилася до двох зовні однакових артефактів. Знизавши плечима, взяла один навмання і, рухом пальця зламавши одну з вершин, щоб звільнити ув'язнену в кристалі магію, кинула його на землю за кілька кроків від себе.

Портал затріщав і став повільно розкривається. Але крізь цей звук почулося ще щось. Сплеск. Прямо за нашими спинами.

Не змовляючись, ми з Лінс метнулись урозтіч. Кіморра, що вискочила на нас, на мить розгубилася. Але вона бистро оговталася й стрибнула в бік чарівниці, віддавши перевагу набору кісток та живої й теплої плоті.

Даремно.

До широкої пащі з гострими голкоподібними зубами одразу ж прилетів згусток вогню. Кіморра зойкнула і закрутилася дзиґою у спробі погасити палаюче волосся. Не втрачаючи переваги, Лінс відправила нежиті ще одне полум'яне привітання. Приречено завивши, та ламанулась геть у темряву. Пролунав сплеск, другий, третій... Все далі й далі. Приблизно за хвилину лише потріскування порталу порушувало тишу боліт.

— Пощастило, — видихнула Лінс, підходячи до воронки, що розвертається. — Молода, чи що.

— Не має значення. Головне, що пощастило, — підсумувала я.

— Й то вірно... — погодилася чарівниця, першою рушаючи до порталу, що вже встиг стабілізуватися.

У цій точці виходу, здавалося, було тепліше — дихання Лінс не сходило парою. Зусиллям волі придушивши дрібне тремтіння в кістках, що виникло після телепортації, я огледілась. Ми знаходились на високому урвищі, а внизу ліниво котила свої води широка ріка. Там, на іншому її — більш пологому — березі стояла велика фортеця. Далеко на сході ще одна висока фортечна стіна торкалася рожевої смуги неба.

— О, я знаю, де ми, — здивовано пробурмотіла Лінс. — Між секторами Теф та Код.

— Ніколи тут не була, — відповіла я.

— А це місце примітне тим, що ми зараз на своїй території, вона належить до сектора Хеф. А застави, які ти бачиш, належать іншим, різним секторам. Дивне планування. А ще, якщо придивитися, то далеко-далеко за фортецею на тому березі видно портал.

Дійсно, подивившись у вказаному напрямку, я помітила темний вигин величезної кам'яної арки. Виглядаючи з туманного передсвітанкового серпанку, вона здавалася спиною гігантського чудовиська. Стаціонарна точка виходу, яка, як я пам'ятала, була в секторі Теф. На відміну від, що вели до Середньосвіту, цей портал був одностороннім. Через нього до нас потрапляли мандрівники із сусіднього світу. Там я ніколи не була: щоб потрапити до нього, потрібно було або послідовно пройти все Кільце — ще чотири світи, крім нашого — за годинниковою стрілкою. Був і коротший, але набагато небезпечніший шлях — через Середньосвіт. Загалом, над такими складними питаннями я ніколи не замислювалася, й без того клопоту вистачало. Може, колись побуваю і там.

— Щось мені здається, що умерець би не вижив між двома заставами мало не в прямій видимості місцевого населення, — Лінс хмикнула і покрутила головою. — Навіть з огляду на те, що вони захищати нашу землю начебто й не зобов'язані, то хоча б повідомили...