Інтерлюдія І

Потріскування, що долинуло через нещільно прикрите вікно, висмикнуло Меба з болісного напівсну. Здригнувшись, некромант ледь не впав зі стільця, на якому задрімав біля ліжка коменданта. Кліпнувши очима та дочекавшись, доки вони звикнуть до напівтемряви кімнати, Меб перш за все перевірив стан Старого. Начебто, не лихоманить, хоч лоб і вкритий потом. Пульс слабкий, але рівний. Дихає. Добре.

Некромант труснув головою і потягся, скривившись від різкого болю в лівій руці. Потріскування на вулиці тим часом ставало дедалі сильнішим. Портал. Лінс не передумала. Нахмурившись, Меб підвівся на ноги, підійшов до вікна і відсунув убік фіранку.

Він не помилився, посеред двору вже розгорталася вирва порталу. На тлі блискучого кола виділялися дві постаті, для впізнавання яких некроманту навіть не потрібен був нічний зір, хоча все ще було темно. Дівчата вирішили рушити задовго до світанку. Меб відвернувся. Йому не хотілося відпускати Лінс саму. Гаразд, не саму, а з Шиз. Але все одно...

Умерців ніхто не бачив уже кілька сотень років. Принаймні живих свідків цього не було. Коли Мілех висловив несміливу ідею щодо пошуку тієї погані для створення протиотрути, Меб порадив йому не забивати голову дурнею ні собі, ні іншим. І тим паче — у жодному разі — не говорити про це Лінс. Але хто б сумнівався, що Зануда його не послухає. Хоча, все ж була ймовірність, що Мілех шепнув щось Шиз, а та справді підкинула ідею чарівниці. Таке в голові вкладалося важко, але цілком могло статися. У будь-якому разі, результат він зараз бачив.

І дуже сподівався, що вони хоча б повернуться живими — навіть без здобичі. Надто небезпечними були болота і без якихось там умерців.

Комендант за його спиною різко вдихнув і затих. Видиху не було.

Знову.

Меб за пару довгих кроків підскочив назад до ложа та схопив металеву чашу. Потім зчепив зуби, ривком задер рукав на лівій руці та дістав з-за пояса невеличкого ножа. Сівши на стілець в головах, некромант витратив пару секунд на пошуки місця, де б на його долоні ще не було свіжих шрамів. Знайшов, полоснув лезом. Кров неспішно закапала в чашу. З кожним разом — все повільніше і неохочіше. Скоро зовсім перестане.

Але він витримає. Мусить витримати. Потрібно протягнути так довго, як буде можливо. Так довго, як вони зможуть. Ця отрута не може діяти вічно. Наче в унісон його думкам, у горлі коменданта заклекотіло. Він сипло, насилу видихнув.

— Тримайся, Старий, — прошепотів Меб, відкладаючи ніж і охоплюючи чашу долонями.

Недбало накреслені вздовж обідка руни засяяли блідо-червоним, а кров на дні завирувала, випаровуючись і піднімаючись бурим серпанком. Некромант різко витяг руки вперед, підставляючи чашу до коменданта так, щоб серпанок потрапляв тому до обличчя. Чоловік зробив кілька нових судомних вдихів, закашлявся, відвернувся. Але вже за секунду задихав рівніше і спокійніше, продовжуючи лежати на боці. Меб заглянув у чашу — кров випарувалася повністю, набагато швидше, ніж минулого разу. І час дії чарів скорочувався.

У душі заворушилася боязка надія, що дівчата зможуть щось зробити. Принаймні, його самого Шиз одного разу вже врятувала. Може, й цього разу щось вигадає. Не вона сама — так те, що приходить їй на зміну у важку хвилину. Що перетворює м'яке червоне сяяння в очницях на ядучу яскраву зелень. Що тримається вище і гордовитіше. Що використовує магію, якої Меб раніше ніколи не бачив. Через це йому іноді здавалося, ніби в одному тілі перебувають дві особи. Так це чи ні – не його справи. І якщо Шиз не хоче розповідати про це сама, то її право. Всі мають свої таємниці, як і причини їх зберігати.

Думки некроманта текли мляво й неквапно, а руки були зайняті укладанням коменданта зручніше — поправити подушки, перевернути на спину, перевірити пульс та дихання.

Що ж, знову на якийсь час можна зітхнути спокійно. Але чомусь не виходило. Стиснувши зуби ще сильніше, Меб відійшов до відра з водою, що стояло тут же в кімнаті. Зачерпнувши ковшем, зробив кілька ковтків — вони віддалися іржавим залізом десь у горлі. Полив води на руку і змочив обличчя, скроні, потилицю. Злість на коменданта, що сколихнулася в грудях, не вщухала.

Чому він до останнього мовчав?

Невже так полишив дурну ідею, якою був одержимий усі ті десять років, що Меб був з ним знайомий?

Від цієї думки чомусь ставало прикро. Адже здавалося, що загроза минула. Що засланий на заставу другої лінії Старий таки перестав шукати собі смерті, знайшовши втіху в турботі про безпеку навколишніх селищ. Успішній турботі, між іншим. Принаймні, доки половину підлеглих йому некромантів і магів не відправили на передову.

Меб зітхнув і зробив ще пару ковтків води — ще менш смачної цього разу — після чого повернув ковшик на місце. Знову прислухавшись, він тільки тепер зазначив, що тріск порталу стих. Підійшовши до вікна, некромант переконався в цьому на власні очі — сірість рано-вранішня сірість подвір'я була рівною і тьмяною, як полуда на очах мерця. Хоча...

Несподіване запаморочення погіршило зір, але Меб встиг помітити, що хтось ішов у його бік від житлового корпусу. Примружившись і намагаючись сфокусувати погляд на цій людині, некромант глибоко вдихнув і повільно видихнув, переборюючи несподівану нудоту. Чи то Лінс цього разу щось наплутала в рецепті еліксиру, чи то його сил вже зовсім не залишилось.

Пролунав легкий одиночний стукіт у сусіднє вікно — те, що було ближче до входу. Пауза. Ще один. Пауза. І ще два поспіль.

Ваан.

Меб внутрішньо похолов. Щось трапилося?..

Незграбно спершись на стіну, некромант відчинив двері із покоїв до кабінету коменданта. Перетнув кабінет. Знову двері, чиї замикаючі чари не схотіли деактивуватися з першого разу. Коли Меб нарешті відчинив їх, чорнокнижник уже увійшов до передпокою.

— Зовсім погано? — Ваан виглядав стривожено й, схоже, лише трохи краще за самого Меба.

— Поки що бореться. Що трапилося?

— Та нічого особливого. Окрім того, що сухарик майже до півночі стирчав на стіні, щось там виглядав, — посміхнувся чорнокнижник. — Не знаю, про що він розмовляв із нашою Шиз, але схоже на те, що цією розмовою він залишився незадоволеним.