Глава 4. Три дні

Спочатку мені здавалося, що все насправді не так вже й погано.

Канцеліар розмістив Кіліра на самоті, відвівши під його покої половину кімнат західного коридору на другому поверсі житлового корпусу. Еманації пов'язаного з цим нестримного захоплення жерця раз у раз досягали загальних приміщень на обох поверхах, викликаючи різке погіршення настрою в живих і нестерпний свербіж потиличної кістки — у мене. Але сам ліч сидів у своїх покоях, і це цілком влаштовувало всіх.

Загалом же перший день пройшов досить непогано. Виламану стіну житлового корпусу заклали, вікно відремонтували. Подвір'я привели у відносний порядок, і по ньому знову зашкутильгали зомбі, тягаючи пакунки з вовною в один бік, а килими — в інший. Канцеліар, невдоволено буркочучи, спритно перекочувався між своїми підопічними, підраховуючи, вимірюючи та постійно роблячи якісь позначки на довгому аркуші пергаменту.

Турбувало лише одне: Меб чомусь майже безвилазно перебував у коменданта, і навіть Лінс не змогла до нього підступитися з розпитами — некромаг просто відмахувався від неї... І йшов геть із житлового корпусу.

Причина цього з'ясувалась наступного дня.

Комендант зліг з лихоманкою.

Меб жартома називав це індивідуальною кіліронепереносимістю, але крива посмішка, що супроводжувала ці слова, особисто мені здавалася досить вимученою. Мабуть, справи були гіршими, ніж некромаг намагався удавати. Чомусь одразу згадалася кульгавість сера Алонта вранці після бою. Поранення?

У будь-якому випадку, моєї допомоги не просили, та й навряд чи я могла б чимось допомогти. Втручання ж Альда було пов'язане з ризиком розкрити нашу маленьку таємницю. Все-таки, навряд чи комендант страждав на брак логіки та спостережливості, просто я з ним поки не дуже часто перетиналася.

Самому Мебу теж нездужалося — останні дні видалися аж надто насиченими подіями, і навіть прискорена регенерація бойового некромага не могла впоратися з усіма постійно оновлюваними пошкодженнями. Згадуючи букетики лікарських трав, що припадали пилом в засіках канцеліара, і коментар підселенця щодо них, я не особливо здивувалася тому, що все лікування Меба зводилося до байдужого "само пройде". Я ж знала всього два лікарські засоби — настій кореня шипшини від проносу та відвар ромашки від решти нездужань.

Але недостатньо нам було новини про хворобу коменданта, так ще й Кілірові, мабуть, набридло сидіти на самоті, й він почав вибиратися на загальну територію. Решта людей від цього була не надто в захваті, але трималася ввічливо і шанобливо — не причепитися. А ліч демонстративно перебував на чималій відстані від мене, але при цьому постійно виднівся десь поруч.

Я на подвір'ї — Кілір ходить по стіні, милуючись п'ятьма десятками відтінків сірого, жовтого, зеленого і коричневого, які тільки міг продемонструвати осінній болотистий краєвид навколо застави., що оточує заставу.

Я за чимось заходжу до канцеліара — жрець з цікавістю розглядає розвішані та розкладені килими неподалік.

Я сиджу в залі житлового корпусу — ліч також сидить або висить у повітрі у протилежному кінці кімнати, вивчаючи сувій, книгу або якусь дрібничку.

Спочатку це дивувало. Потім бавило. А невдовзі почало дратувати навіть сильніше, ніж його звичайна настирливість.

Єдиним місцем, поблизу якого Кілір ніколи не з'являвся, була моя кімната. Можливо, тому що її розмір що завдовжки, що завширшки був менший, ніж відстань, яку він демонстративно утримував між нами. Мабуть, ліч також не ризикнув би супроводжувати мене до будинку коменданта, але приводу перевірити цю здогадку не знайшлося. А турбувати хворого без вагомих причин мені не хотілося.

Коли чергового разу жрець безмовно і не дивлячись на мене завис поруч із навантаженою вовною возом, вдаючи, що його неймовірно цікавить кількість пакунків усередині, в мені сколихнулася злість.

— Здається, хтось намагається взяти тебе змором, — хитро сказав підселенець. — І в нього це навіть майже виходить, судячи з твоєї реакції. Про всяк випадок нагадую, совість — рудимент, постарайся її позбутися якнайшвидше. Думай, а не відчувай.

— Та до чого тут совість?

— До того, що він зараз усіляко демонструє свою самотність. Бо з усього населення застави тільки ти можеш скласти йому гідну компанію.

— Його ніхто сюди не запрошував.

— Ти права. Але з його боку це не має значення. Він пішов сюди за тобою, турбуючись про твій стан. Принаймні це його офіційно озвучена позиція, якій немає сенсу не вірити — хто зна, що може спасти на думку поважному лічу, якщо йому хтось раптом сподобається. А ти, до речі, все ще йому зобов'язана. Тож...

— От я не розумію, ти зараз взагалі на чиєму боці — на його чи моєму, га?

— На власному, — холодно відповів підселенець. — Нудьгуючий ліч частіше за все лише виглядає таким. Насправді він дуже уважно за тобою спостерігає. А ще уважніше — за рештою мешканців застави. Але ти сприймаєш його присутність виключно через призму свого роздратування, тоді як решта взагалі почала ставитися до нього мало не як до самохідних меблів, настільки він тихо й нешкідливо себе поводить. Розумієш, до чого я веду?

— Він може побачити чи почути щось, для нього не призначене...

— Саме так.

— І що ти пропонуєш?

— Приділи йому увагу, якої він так жадає.

— Ти це серйозно?

— Абсолютно. Розваж його... бесідою, наприклад.

— Я гадки не маю, про що розмовляти з лічем, який невідомо у скільки разів старший за мене.

Альд видав дивний смішок. Хм. Авжеж, він же теж старший за мене.

— Поцікався в нього про щось. Запитай поради. Розкажи про себе.

— Овва, про себе я можу розповісти бага-а-ато цікавого, — в'їдливо відповіла я. — Наприклад, про своє воскресіння.

— Формально, на це його запитання ти відповіла. Відповідь була відверто посередньою, але з поправкою на твій образ наївної дур...