Глава 3. Добровільно-примусова допомога

— Пане ліч, — тон коменданта, що з'явився у дверях будівлі з іншого боку двору, був підкреслено рівним і ввічливим. — Ми вас не... чекали.

— Я й не попереджав про своє прибуття, коменданте, — відвернувшись від мене, Кілір велично повів рукою, ніби робив неабияку ласку. — До мене дійшли новини про вторгнення. Можете вважати мою появу невеликою дружньою допомогою.

— В якій не було потреби, як бачите, — голос сера Алонта похолов. — Навіщо прибули?

— Дуже... сміливо, — зауважив підселенець.

Питання коменданта справді прозвучало грубувато. Хоч би ліч не образився... Комендант — не Тід, звичайно, може й має право так поводитися, але хто зна... За спиною сера Алонта я на мить побачила Меба.

— Яка похвальна прямолінійність та економія мого часу на взаємних розшаркуваннях, — продовжив жрець. — Я маю намір якийсь час пробути на цій заставі, — зробивши невелику паузу, Кілір, як мені здалося, не без знущання додав: — З вашого дозволу, лорде Атіад.

Ліч супроводив свої слова легким кивком. Відстань не дозволяла мені детально розглянути вираз обличчя коменданта, але від напруженого мовчання саме повітря, здавалося, стало густішим. Не знаю, чи мав право сер Алонт йому відмовити та до яких наслідків це б призвело, але… Хоч би відмовив, хоч би відмовив...

— Авжеж,— процідив комендант,— хто я такий, щоб відмовляти в подібній дрібниці поважному лічу та жерцю Суртаза?.. Щоправда, хочу вас попередити — в нас не дуже сприятливі умови для вашої форми посмертя.

— Ах, цей нюанс не вартий вашого занепокоєння, я бував і в менш... сприятливих місцях, — не залишився у боргу Кілір.

Вловивши рух позаду себе, я обернулася. Крадучись, Кіт підійшла до мене зі спини та визирнула на вулицю через мою праву руку. Варто було дівчині побачити ліча, як її очі округлилися, і в них промайнув страх. Ніби відчувши на собі ще один погляд, Кілір трохи повернув голову до нас і, зиркнувши своїм жахливо живим оком, усміхнувся. Мене накрило хвилею огиди, Кіт пискнула і сховалася за мене.

А я думала, що легко відбулася…

Комендант тим часом закинув булаву на плече і, не удостоївши почесного гостя жодним поглядом чи словом, попрямував у бік іншої будівлі. Там, як я пам'ятала, був його кабінет. І особисті покої, мабуть. Крокуючи швидко і впевнено, сер Алонт ледве помітно накульгував.

Ліч, як мені здалося, анітрохи не зніяковів від такого прохолодного прийому. Він підлетів до поваленої мною тварюки та з перебільшеною цікавістю почав її вивчати. З якихось причин саме ця потвора розкладалася повільніше за інших, але менш огидним її вигляд від такої неквапливості не став. Скоріш, навіть більше — інші тіла навколо вже перетворилися на нагромадження кістяних уламків у калюжах жижі та слизу.

— Шановна Шиз...

Відволікшись від роздумів, я здригнулася, коли почула своє ім'я. Жрець вимовив його хоч і не надто голосно, але з якоюсь дивною інтонацією, що мені на мить стало просто моторошно. Що ще дивовижніше — звичної огиди я не відчула. Змінив тактику? Чи застосував інші чари?

— Не бажаєш скласти мені компанію і розглянути цей... дуже примітний екземпляр?.. — знову дивна інтонація.

— Я не відчуваю чарів, — задумливо промовив Альд. — Більше схоже на банальне... залицяння.

Від думки, що тільки цього мені не вистачало, я подумки застогнала.

— Звучить настільки чуттєво, що краще б тобі цей звук вголос не видавати, — уїдливо підказав підселенець. — Він може хибно зрозуміти…

— Не бажаю, — відповіла я Кілірові. Зрозумівши, що у моєму беземоційному виконанні прозвучало це не надто ввічливо, додала: — Я мала можливість розглянути її зблизька.

— Прикро, — у голосі Кіліра справді пролунав жаль. — Особисто я вперше зустрічаю таку мутацію, і з цікавістю поспостерігав би за нею наживо. Суто для розуміння її звичок, звичайно. Але якщо ти її бачила... Розкажеш?

Ліч підняв погляд і, не відриваючи його від мене, злетів вище — на рівень другого поверху, зависнувши в повітрі врівень зі мною. Водночас Кіт за моєю спиною спритно відскочила вбік і втекла вниз сходами. І мені дуже захотілося зробити те саме. Але натомість, приблизно хвилину — дуже довгу й неприємну — я дивилася на жерця. А він — на мене. Спочатку задумливо, а потім, як мені здалося, лукаво.

— Може, все-таки запросиш?.. — вкрадливо поцікавився Кілір, все ще не відводячи від мене очей.

Я мовчки відсторонилася і смикнула рукою убік. На більшу гостинність мене б не вистачило. Ліч плавно влетів усередину, трохи схиливши голову, щоб не вдаритися об частину рами у віконному отворі та не подряпатися об скло, що стирчало у ній. Канцеліар, що сидів у кріслі, підвівся.

— Вітаю, пане, — він шанобливо схилив голову. Разючий контраст із поведінкою коменданта.

Кілір, що вже встиг випростатися у весь зріст, відповів йому недбалим кивком. А потім наказав: — Іди.

Опустивши очі додолу, Мілех пройшов повз нас і зійшов сходами вниз. Почуття бридкості повернулося з новою силою, але мене мучили деякі сумніви, що цього разу чари ліча були тут зовсім ні до чого.

— Отже? — Кілір заходився свердлити мене поглядом. — Які враження від цього… створіння, сестро?

— Вона була досить... дурною, — я відповіла, старанно підбираючи слова. — Я бачила не так багато потвор, але ця здалася мені не дуже кмітливою.

— Чому?

— Ну... почати з того, що вона намагалася протиснутись у вікно всією тушею.

Ліч задумливо зиркнув на віконний отвір, що помітно збільшився.

— Саме протиснутися? Не знайти інший вхід чи виламати шматок стіни?

— Ні, — на підтвердження своїх слів, я хитнула головою. — Просто намагалася протягнути себе всередину одразу всіма... руками. Шістьма. Або скільки їх там було...

— Хах, — Кілір несподівано пирхнув. Цей сухий і різкий звук змусив мене здригнутися. — Але ж стіна...

— Це вже я... перестаралася, — мені чомусь стало трохи ніяково.