Глава 2. Що година, то й новий клопіт

Бліді потвори прийшли незадовго до світанку. Ну як сказати – прийшли. Телепортувалися прямо у внутрішній двір фортеці. Добре, що не всі помістилися, й частину їх просто розплющило об каміння, але нам від цього було не набагато легше. Тому що решта, здавалося, через це розлютилася. Або не здавалося.

Хоча до цього ми якраз були готові.

Першими в хід пішли магічні тенета, сплетені з тонких металевих ниток. Вилітаючи зі стін, вони проносилися між будинками через весь двір і частково обплутували, частково різали тварюк, що потрапляли в них. Павукоподібні істоти падали, і їх утоптували в кам'яну бруківку власні родичі, яким пощастило вціліти, сховавшись за будинками. Але їхній успіх був недовгим: спрацьовували інші пастки. Самі стихії — вогонь, земля, вода і повітря повстали проти потвор Середньосвіту. 

Але я всього цього не бачила.

Про це пошепки розповідали інші — вони спостерігали за подіями через щілини між віконницями, міцно замкненими зсередини для захисту людей всередині. Втім, за їхніми словами, хоч щось було видно лише тоді, коли спалахували вогняні пастки чи били блискавки.

Чому я сама не могла спостерігати все на власні очі?

Тому що я знаходилася поряд з сидячим на підлозі комендантом і обережно ділилася з ним енергією, поки він направляв і координував дію пасток. Ледве сер Алонт дізнався від канцеліара про цю мою здатність, як одразу вирішив її застосувати, задіявши у своєму плані оборони. Тому, ледь стемніло, все живе населення фортеці зібралося в житловому корпусі, а неживе було дбайливо розподілено по інших будівлях — на випадок, якщо тварюк доведеться закидувати м'ясом.

Якщо чесно, я очікувала, що оборона фортеці виглядатиме інакше. Тварюки в'язнуть у болотах, потрапляють до пасток та провалюються в зачаровану трясовину… Орди мерців, що повстають з неї й власними тілами затримують потвор у цих пастках... Героїчні ми — стоїмо на стінах пліч-о-пліч…

Загалом, Альд порадив мені не озвучувати свої фантазії, бо може вийти ніяково та й взагалі не надто поважно, як для ліча.

Але на моє обережне питання про те, як би все відбувалося у разі, якщо тварюки не телепортуватися б прямо в фортецю, сер Алонт в загальних рисах описав саме уявлену мною картину. Окрім, хіба що, нас на стінах. Просто тому, що в цьому немає потреби та й взагалі — невиправданий ризик при вкрай нечисленному складі живих.

З огляду на це все менш зрозумілою для мене ставала та бійня, на яку відправили мого наставника. І мене – разом із ним. Можливо, та місцевість була не настільки добре укріплена, щоб дотримуватись такої тактики... Або ліч-командир просто не зважав на втрати. Я не знала. І думати над цим не дуже хотілося. Та й часу не було.

Вся моя увага під час оборони була зосереджена на обережній передачі енергії комендантові, який поглинав сили з неймовірною швидкістю. І на розмові з підселенцем, авжеж.

— Він демонструє дивовижну майстерність, як для бойового некромага... — задумливо простяг Альд після того, як чергова хвиля сили розійшлася в усі боки від сера Алонта, озвавшись різноголосим виттям тварюк по той бік кам'яних стін будівлі. — Дуже вправно справляється з пастками.

— Говориш так, ніби у твоєму розумінні бойові некромаги — це якісь... невміхи.

— Хм... — на мить мені здалося, що підселенець зніяковів, — за моїх часів приблизно так і вважали. Хто не вміє нормально чаклувати, той стає воїном.

— От тільки чому я впевнена, — у моїх грудях сколихнулася пекуча образа, — що кожен такий із себе величний і могутній ліч намагався тримати при собі якомога більше таких... невміх? Якщо хотів пробути на цьому світі якнайдовше, звісно...

— Ну не гнівайся, — примирливі інтонації в голосі Альда анітрохи не допомогли мені заспокоїтися, — те, що за моїх часів так вважали, ще не означає того, що особисто я поділяв цю думку.

— Краще помовч, відволікаєш.

За стінами продовжували завивати тварюки — то голосніше, то тихіше, то ближче, то далі, але вже поза видимістю спостерігачів за внутрішнім подвір'ям. Люди теж притихли — хтось дрімав у цей свинцево-сірий досвітній час, хтось просто сидів і дивився в одну точку. Безсонна, проведена в напруженому очікуванні ніч позначилась тихим заціпенінням. І тим несподіванішим виявився раптовий рух канцеліара. Він різко смикнувся й вчепився в підлокітники крісла, в якому сидів, і втягнув повітря крізь зуби.

— Вони пішли до мерців, — на видиху прошепотів Мілех і з помітним зусиллям розтиснув зведені судомою пальці.

— Треба добивати, — похмуро озвався комендант і, перш ніж хтось із присутніх встиг сказати хоч слово, підвівся з підлоги й швидко попрямував до сходів униз. Перш ніж ступити на першу сходинку, сер Алонт додав: — Меб, Лінс, Ваан...

— Ти нічого не відчуваєш? — голос підселенця звучав стурбовано.

— Ти як завжди вчасно, — огризнулася я. — Що я вже маю відчути?

— Магічний фон... змінюється.

— Ну не знаю... Він же в їхній присутності завжди викривляється, чи не так?

— Так, але цього разу... якось дивно.

— І що це означає?

— Гадки не маю, але впевнений — нічого хорошого.

Комендант тим часом вже спустився вниз, за ним пішли інші. У залі на верхньому поверсі залишилася лише я, Мілех і Кіт. Цікаво, чи наказував сер Алонт мені йти за ним? Кроки внизу поступово стихали, мене ніхто не гукав і не чекав. Хм... Може, таки перевірити?..

— Комендант наказав вам залишатися нагорі, — тут же видав канцеліар, варто було мені на пару кроків зрушити в бік сходів.

— Ясно. Мабуть, я відволіклася і не почула.

Мілех ніяк не відреагував на моє не дуже дотепне виправдання. Усю його увагу займала Кіт — дівчина з ногами залізла в сусіднє з ним крісло і мірно розгойдувалася вперед-назад. Так, Шиза, тримай свою цікавість при собі, тримай свою цікавість...