Глава 1. Дім, любий дім

Друга книга циклу "Видатна особистість". Початок — "Ліч на стажуванні. Частина 1".

___________

— Люблю запах тліну рано вранці, — на підтвердження своїх слів Меб вдихнув повітря повними грудьми та окинув поглядом двір фортеці, — і килими!

Криво посміхаючись і дивлячись у далечінь, він зробив крок уперед, мало не спіткнувся і додав трохи тихіше: — Пані, ми вдома.

Я зиркнула на некромага, зосередженого на обережному переступанні через зомбі — той нишком звалився в бруд саме біля його ніг. Причому зображуване Мебом захоплення здавалося цілком щирим. Лінс, що вийшла з порталу найпершою, це почуття якось не особливо поділяла. Я, втім, також. Виходило, що з нас трьох нормально телепортацію переніс лише Меб. Ну хоч дісталися в потрібне місце і не частинами — й те добре. А вже до дрібного тремтіння кісток мені якось не звикати.

— Все гаразд? — поцікавилася я у чарівниці.

Болісна гримаса на блідому з прозеленню обличчі та невпевнений кивок навряд чи означали ствердну відповідь. У будь-якому випадку, допомогти Лінс я не могла — зіпсовані лікувальні платівки я викинула перед телепортацією. Тому просто вирішила не заважати їй самостійно шкандибати до житлового корпусу. Меб тим часом вже перемовлявся з канцеліаром.

— Це був цінний екземпля-а-ар, між іншим, — якщо й можна співуче бурчати, то в Мілеха це виходило просто чудово.

— Усі претензії до Шиз, — у голосі бойового некромага не чулося ні краплі каяття. — То був її кристал. Куди налаштувала – там і вийшли. Звідки їй було знати, що тут проходить основний маршрут зомбі.

Канцеліар зиркнув на мене, пожував губами й нічого не відповів. Тим часом зомбі повільно підвівся, й тільки тепер я зрозуміла, чому поза мерця при швидкому погляді здалася мені дещо... неприродною. Під ним виднівся невеликий щільний пакунок. Килим. Вочевидь, цінним екземпляром був саме він, а не зомбі.

Мрець незграбно поволочив виваляний у бруді пакунок до своїх родичів, що тупцювали поруч із возом. Роздратовано цикнувши, Мілех схрестив руки на грудях, і зомбі завмер на місці. Повільно розвернувшись, він потягнув свій вантаж у протилежний бік — до будівлі з розвішаними біля входу килимами.

— Я ра-а-адий, що ви повернулися цілі й здорові.

З вигляду канцеліара це якось не дуже було помітно, але й сердитись він, схоже, потроху переставав. Його стурбований погляд ковзнув по Мебу, житловому корпусу, в якому зникла Лінс, і лише потім зачепився за мене.

— Теж рада вас бачити, — я поклацала щелепою, не знаючи, що ще додати. Напевно, треба таки попросити вибачення. — І... вибачте, що так сталося. Я справді не знала, що тут проходить маршрут.

— Це я прошу пробачення, — Мілех нервово усміхнувся. — Останні новини вивели мене з рівнова-а-аги. Потвори рухаються в наш бік, постача-ання переривається…

Меб хмикнув. Канцеліар похитав головою. В його очах я встигла помітити страх, перш ніж чоловік відвернувся, раптово зацікавившись зомбі, що завмерли неподалік. Так, новина про загін тварюк Середньосвіту, що рухається до нашої застави, будь-кого позбавить рівноваги.

— Комендант у себе? — Меб не дозволив запанувавшій тиші стати аж надто гнітючою.

— Ні, — тихо відповів Мілех. — Приблизно за годину до вашого прибуття він вирішив перевірити стан магічних пасток за східною стіною.

— Сам? — здивовано перепитав бойовий некромаг.

— Ні, — хитнув головою канцеліар.

— Ну, хоч так, — буркнув Меб. — А то з нього сталося б...

— Я обов'язково передам йому вашу цінну думку про його розсудливість, Мебіоре, — з несподіваним єхидством промовив Мілех.

— На жаль, він чудово про неї поінформований, пане канцеліар, — посміхнувся бойовий некромаг. — Шиз, йдемо?..

Кивнувши на прощання Мілеху, Меб рішучим кроком попрямував до фортечної стіни, а точніше — до її східної частини. Я мовчки полетіла за ним, не дуже добре розуміючи, навіщо некромаг покликав мене з собою. Парубок за кілька широких кроків піднявся сходами східної стіни, мені ж було досить просто підлетіти трохи вище, зупинившись нарівні з помостом.

— Мені потрібний твій зір, — тихо промовив Меб. — У Старого є мерзенна звичка перевіряти роботу пасток особисто. Не те щоб він нікому з нас не довіряв... Але схоже, що йому так спокійніше. Подивись, будь ласка, що ти бачиш за стіною.

— Ти непокоїшся про нього?

— З логікою в тебе щось негаразд останнім часом, — зауважив підселенець. — Звичайно, він турбується, інакше не просив би.

— Трохи, — похмуро кивнув некромаг. — Хоч тварюки й повинні йти з півдня, все одно не хотілося б, щоб їхній напад застав його по той бік стіни.

— Ну, мабуть, він усвідомлює цей ризик.

— Мабуть, — луною відповів Меб. — Але хто зна, що там до нас іде... І з якою швидкістю.

Парубок сперся на кам'яну кладку, похмуро вдивляючись у приховану болотними випарами лінію горизонту. Я ж, залишившись за ним і піднявшись ще трохи вище, зосередилася на спробі зазирнути за туманний серпанок. Знати б ще, наскільки далеко перевіряючі встигли піти... Заклинання зору дуже своєчасно не схотіло змінюватися й показувати мені аури.

— Заспокойся і зосередься, — порадив Альд. — Магічний зір хоч і не надто складні чари, але тобі зараз треба дуже обережно і поступово нарощувати навантаження. Нічна медитація, хоч трохи покращила твій стан, але ти все одно виконала її недостатньо добре.

— Я й не сумнівалася, що ти так скажеш...

Нарешті, мені вдалося впоратися з чарами, і білястий серпанок забарвився різними відтінками зелені. Десь вдалині виднілася пара темних плям, але розібрати їхні відтінки не вдалося. І тільки тепер я зрозуміла, що не пам'ятаю, як виглядає аура коменданта.

— Мебе, а на чому спеціалізується комендант?

Парубок повернув голову і поглянув на мене.

— Ну... Взагалі він — бойовий некромант.

Виходить, потрібно шукати червоне сяйво. Хм...