Глава 18. Гледячи страху в очі

Абияк прикопавши останки Тіда, я повернулася до святилища. Мої супутники були там — сиділи на ґанку та грілися на сонечку. Лінс хоч уже й не виглядала ніяково, та все ще намагалася на мене не дивитись. Меб же просто вдавав, що нічого не сталося, і це мене більше влаштовувало. Загалом, судячи з усього, у святилищі нам робити вже було нічого. Бо навіть якщо тварюка Середньосвіту і знаходилася десь поблизу, то ловити її слід було набагато численнішою підготовленою командою.

— Можемо спробувати телепортуватися звідси, — задумливо промовив Меб, дістаючи з кишені кристал, одержаний від спостерігачів вежі.

— Ризиковано, — заперечив підселенець у моїй голові.

— Тут фонить, — Лінс скривилася. — А куди телепорт?

— Хлопці сказали, що до кришталевого мосту, — некромаг знизав плечима і сховав кристал телепортації назад у кишеню. — Тож треба відійти від святилища. Фон від нього, я так розумію?

— Імовірніше, що від зв'язаних із ним сигнальних та захисних заклинань, — відповіла чарівниця. — Але як далеко треба відійти...

— Мені й тут нормально, — буркнув Меб. — Аби швидше звалити звідси...

— І прибути в точку виходу частинами, — пирхнув Альд.

— А я б взагалі пішки вийшла звідси, а телепорт поставила вже за межами цього... дивного місця, — Лінс мерзлякувато повела плечима, хоча, як я пам'ятала, взагалі не могла відчувати холод через свою природу.

— Якщо спостерігачі переправляли нас за друге коло, то й вирушати нам варто як мінімум звідти, — мені нарешті вдалося висловити свою думку. — І це буде компроміс між вашими варіантами.

— Яка ти дипломатична...

Мої співрозмовники тим часом мовчки покивали, погоджуючись з цією думкою. А я, підкоряючись чи то власної інтуїції, чи то невисловленому бажанню Альда, піднялася на ґанок і зупинилася перед прочиненими дверима святилища.

— Спуститися вниз?

— Навіщо?

— Ну... попрощатися із сестрою.

— Я вже попрощався.

Знизавши плечима і впіймавши пару здивованих поглядів, я прикрила двері, і ті з клацанням зачинилися. За денного світла мерехтіння рун було зовсім слабким, майже непомітним. Але наростаюча аура сили тонко натякала на те, що робота заклинань відновилася, і нам варто якнайшвидше переміститися звідси подалі. Що мої супутники й зробили, вставши з ґанку і попрямувавши схилом пагорба вниз. Мабуть, до точки виходу, де вони з'явилися тут — моя була в іншому боці. З'ясовувати вірність своєї здогадки мені було ліньки, тому я мовчки полетіла за ними.

— Але дякую, що запропонувала.

Напевно, я б усміхнулася, якби я мала таку можливість. Голос підселенця пролунав зненацька тепло. Все-таки є щось світле і в цьому зануді. У відповідь мені пролунало терпляче зітхання.

А трава на пагорбах таки дійсно трохи тремтіла — ніби найлегшого вітерця. Якщо не замислюватися про причину такого явища і не зважати на розкидані кістки — виглядало навіть гарно.

***

До мого неймовірного полегшення телепортація цього разу пройшла без несподіванок, і ми дійсно опинилися на березі річки біля мосту. От тільки милуватися красою цієї дивовижної споруди виявилося ніколи.

— Невже прорив? — Лінс зосереджено вдивлялася в те, що відбувалося на іншому березі. Мені ж у той бік дивитися не хотілося взагалі, надто знайомим було магічне відлуння.

— Скоріш вилазка, — коротко відповів Меб. Він першим ступив на міст, на ходу дістаючи склянку з еліксиром. Я мимоволі згадала нічні події та внутрішньо здригнулася. — У будь-якому разі, — продовжив некромаг, — наша допомога не завадить.

Чарівниця зітхнула і пішла за ним, а я знову замикала процесію.

— Якщо ти так і далі дивитимешся на цей міст, то дірку в ньому проробиш.

Я нічого не відповіла, продовжуючи свердлити поглядом прозорі сходинки, що пропливали піді мною. Відлуння ворожої магічної аури відчувалося вже навіть тут.

— Ігнорувати ворога — погана ідея, — продовжував нудити Альд.

Я знову промовчала.

— Мене — теж, — у голосі підселенця з'явилися загрозливі нотки.

— Я не ігнорую.

— Так, ти просто не даєш мені навіть огледітися. А оцінити ситуацію не завадило б... Якщо ти вже натяків не розумієш.

Зі здриганням я підняла голову і повернула її в бік панорами бою, що розверталася попереду. Дійсно, перше враження оманливе. Невеличке поселення насправді виявилося серйозно захищеним.

Мерехтлива напівсфера, що куполом закривала всі будівлі, раз у раз спалахувала, і від неї хвилями розходилося примарне сріблясте сяйво. Там, де воно наздоганяло атакуючих, людиноподібні постаті падали на землю. Знов піднімалися на ноги далеко не всі. На перший погляд, всі вони були зомбі або чимось схожим. Серед рівного сяйва брудних блідо-зелених аур я не побачила жодного відблиску мертварів. Але мій погляд мимоволі пройшов далі. До тих, хто гнав своє безсмертне військо у бік застави. Мене почало трусити. Ну хоч не настільки сильно, щоб кістки відверто задеренчали, й те добре.

— Не дивись, — наказ підселенця химерно збігся у моїх спогадах із голосом мого другого наставника, Каліра. — Заспокойся. Твій страх їх посилює.

Я мимоволі здивувалась тому, наскільки злагоджено пролунали обидва голоси — нервовий окрик мого наставника і підкреслено тихі й заспокійливі слова Альда. Не знаю, чи встиг підселенець щось розглянути...

— Встиг. Все не так погано, всього три потвори.

Лінс з Мебом коротко про щось розмовляли, але я не чула їхніх слів.

У моїй голові лунали крики.

Намагаючись відволіктися, я почала рахувати сходи під собою. Одна... Дві... Три... Закінчились. Так швидко.

— Шиз...

Знову Альд назвав мене на ім'я. Пам'ятаючи минулий раз, мабуть, знову знущатиметься.

— Ти не зміниш того, що вже сталося... — на мій подив, у голосі підселенця не було навіть натяку на глузування. — Але ти можеш змінити своє ставлення до цього. Я тобі вже казав про кошмари.