Глава 17. Мрець із секретом

Хоч мені й вдалося підлатати своїх супутників, бій не пройшов для них без наслідків. Лінс була ослаблена настільки, що ледве стояла на ногах, а Меб хоч і відчував себе більш-менш непогано, але майже повністю перестав чути на праве вухо. Загалом, виріши тварюка Середньосвіту навідатися власною персоною до нас у такому стані, ми б там і полягли. Хоча, можливо, з переходом когось із нас у мертвий стан, знову з'явилася б Аліанна. Але краще було не перевіряти це на практиці. Тож поки що все йшло краще, ніж могло б, хоч і трохи не так, як мені хотілося б. А все тому, що на підселенця напала жага до прибирання.

— Потрібно прибрати звідси... все це, — тихо, але твердо заявив він, щойно мої супутники стали хоч трохи придатними для вертикального переміщення в просторі.

— Ти зараз серйозно? — від несподіванки я настільки різко і голосно клацнула щелепою, що Лінс і Меб здригнулися в іншому кінці святилища.

— Абсолютно, — продовжував напирати Альд. — На підлозі накреслені потужні заклинання, і невідомо, як на їхній роботі може позначитися... сміття.

Я окинула поглядом розсипані кістки та купу обгорілої плоті біля стіни. Ніколи не любила прибиратися після чого б там не було.

— Я не маю на увазі урочисте винесення та поховання останків. Їх просто треба звідси прибрати.

— Залишилося лише переконати Меба з Лінс у необхідності цього.

Тим часом бойовий некромаг коротко про щось переговорив зі своєю супутницею і подався до мене.

— Шиз... — невпевнено почав він, через глухоту кажучи набагато голосніше, ніж звичайно, — ми з Лінс подумали... Можливо, варто прибрати це все? Хто знає, як воно позначиться на вартовій... — замість закінчення фрази бойовий некромаг виразно обвів рукою могильник, що панував навколо нас.

— Та ви змовилися... — подумки пробурчала я. Вголос же — знову поклацала щелепою. Сподіваюся, це виглядало задумливо.

— Між іншим, вони виявилися кмітливішими за тебе, — уїв підселенець.

— Тільки прибирати це доведеться мені.

— Винесіть кістки...

Примружившись, Меб повернув до мене голову лівим вухом, а я нагадала собі, що треба говорити голосніше.

— Я кажу: заберіть кістки біля входу, — повільно й терпляче повторила я. А ще — дуже голосно. — Я приберу... решту.

— Навіщо так кричати? — некромаг усміхнувся. — Таке я б і правим почув.

З цими словами він подався до виходу. Спостерігаючи за його повільною ходою, я зусиллям волі придушила у собі бажання сказати щось єхидне у відповідь. Все ж таки, Мебові добряче дісталося, і це варто враховувати. За розслабленою повільністю цілком могла ховатися зосереджена боротьба з запамороченням.

І як би мені не хотілося не займатися обіцяним, зволікати з цим до нескінченності все одно не вийшло б. Мої супутники одразу взялися до роботи, і я з внутрішнім приреченим зітханням попрямувала до останків Тіда. Але це було не все, що задумав підселенець.

— Стривай, — наказав він.

— Невже ти передумав? — єхидно поцікавилася я.

— Ні. Я вирішив доручити тобі його поховання, — сказав мені Альд. — А якщо серйозно, треба знайти одну річ.

— А де її шукати? — до моєї голови, звісно, почали закрадатися погані підозри, але раптом він мав на увазі пошуки чогось унизу, в гробниці Аліанни, наприклад...

— А ти здогадайся, — авжеж, підселенець прочитав мої думки та вирішив поглузувати. — Місце пошуку знаходиться біля твоїх ніг.

— Ти все-таки знущаєшся, — зітхнула я, відчуваючи щось схоже на втому. Це відчуття дивним чином поєднувалося з палким бажанням вбити підселенця. Або хоча б вдарити чимось важким.

— Було б цікаво на це подивитись, — пробурмотів Альд, знов коментуючи мої думки. — Але якщо повернутися до теми, то треба знайти щось на зразок голки. Або шпильки. За моїх часів ця річ виглядала по-різному.

— І шукати її треба в... тілі Тіда? — моє запитання пролунало обережно. Хто знає, як на дорогоцінну душевну рівновагу підселенця могла вплинути зустріч з ув'язненим духом сестри.

— Саме так, — мої думки про його стан залишилися без коментарів. — Якщо цю голку не знайти та не знищити або хоча б не витягти з тіла… Через неї досить сильне створіння Середньосвіту зможе підняти Тіда знову, причому з великої відстані.

— Он як... — що ж, з таким поясненням доручення Альда набувало хоч якогось сенсу. Щоправда, приємніше від цього все одно не ставало. Я опустилася навколішки поруч із купою плоті.

— За моїх часів вважали, — тим часом продовжив підселенець, — що підкорені некроманти для них щось подібне до іграшок чи особистого майна, не знаю. Але деякі такі голки нагадували прикраси, розкішні, витончені... І смертельно небезпечні для живих, якщо не пощастить вколотися.

— Зачаровані?

— Скоріш отруєні, бо на мерців — лічей чи зомбі — голка не діяла так, як на живих. При тому, що перевіряли... — на мить мені здалося, що Альд зніяковів, — по-різному...

— Тож Тід був ще живий, коли його спіймала та тварюка?

— Виходить, що так.

Я знову відчула себе винною. Мабуть, телепортуючись із того зачарованого сліпого провулка, хлопець потрапив кудись... не туди. І там його зловила тварюка.

— Не в моїх правилах переривати сеанси твого самобичування, але в чому ти точно не винна, так це в тому, що це створіння якимось чином опинилося поблизу, — холодно промовив Альд. — Вийшло так, як вийшло. Шукай голку.

Я обережно відколупала підсохлу кірку. Ну, поки що не так уже й страшно. І навіть не гидко… Майже.

— Але все одно — будь обережною. Можливо, зараз ці голки і зачаровані, і отруєні, і виглядати можуть зовсім не так, як я собі уявляю, — мабуть, Альд уловив мій стан і вирішив трохи відволікти від мерзотного процесу. — Загалом шукай щось, що навряд чи було б у нього при собі. Будь тіло цілішим — тоді однозначним індикатором стало б розташування цієї речі. Голки у підконтрольних некромантів зазвичай були встромлені в шию збоку чи ззаду. Рідше вони зустрічалися у надключичній або яремній ямці. Тож раджу почати з іншого кінця... судячи з кістяних уламків, тут в нього колись були ноги.