Глава 16. Вартовий

Виявилося, що гробниця Аліанни знаходилася під землею. Меб провів мене коридором, прокладеним уздовж трьох стін підземної кімнати, мальовничо розписуючи, як я раптом звалилася на землю, після чого орнамент над дверима потьмянів, двері до святилища відчинилися і водночас посилилося ворушіння кісток навколо. Мої супутники втягли мене всередину, і через те, що в наземній частині будівлі не було місця, щоб мене покласти — вирішили дослідити вчасно виявлений вхід до підземелля. А там вони знайшли цілком підходящу плиту. На моє запитання, чи бачили вони, що на ній написано, некромаг знизав плечима і відповів, що не надто придивлялися.

— Не треба, — наказав підселенець.

Перепитувати, чому мої супутники не мають знати ім'я вартового, я не стала. Натомість довелося зацікавитися думкою Меба про те, що робитимемо далі — щоб він не спитав, що ж таке цікаве там було написано на плиті. У відповідь на моє запитання некромаг знову знизав плечима. Пригнувшись під час підйому сходами нагору, він пробурчав, що чекатимемо нашого немертвого напівдурка тут хоча б тому, що більше нам подітися нема куди.

Що означали його слова, я зрозуміла вже приблизно на середині сходів. За кам'яною і, хотілося сподіватись, товстою стіною чувся постійний шурхіт. Наче хтось намагався у ній продряпати собі лаз. Піднявшись на наземний поверх, я зрозуміла, що цей звук лунав звідусіль. Або скелети повністю оточили будівлю, або звук просто луною відбивався від голих стін та стел склепу. Хай там як, це нервувало. Я мимоволі зраділа, що у будівлі не було вікон.

А ще я зрозуміла зміст фрази Меба про те, що тут не було де мене покласти. Майже вся підлога кімнати була розкреслена концентричними колами, а проміжки між ними — розписані тими самими рунами, які я бачила на стінах ззовні. Вільними від написів залишалися лише вузькі ділянки вздовж стін — мабуть, для безпечного переміщення. І після того, як мене вирубило біля входу, я чудово розуміла своїх супутників, що вирішили не ризикувати моїм посмертям і не класти мене на покриту рунами підлогу.

Я пошукала поглядом Лінс. Бліда і насторожена, вона сиділа, притулившись спиною до м'яко сяючих дверей. Побачивши мене, дівчина стрепенулась і ледь помітно усміхнулася, а потім знову притулилася до стулки.

— Вона не замкнена? — спитала я, спостерігаючи за тим, як чарівниця шепнула коротке слово і тицьнула ліктем у двері. Та у відповідь коротко спалахнула по периметру.

— Сама по собі — ні. Але Лінс тримає на ній замикаючі чари, — відповів Меб, прямуючи до дівчини. — Щоправда, це доки кістяки не додумалися піти на штурм. Чари не затримають їх надовго.

— А ти певен, що Тід піде саме сюди? — я, нарешті, поставила питання, яке крутилося в моїй голові весь цей час.

— Безсумнівно, — обізвався Альд.

— Я не в тебе питала.

— Напевно, — некромаг повільно кивнув і сів поруч із чарівницею прямо на підлогу. — Поки ви приводили себе до ладу, ми з хлопцями оглянули місце... сутички.

— Щось знайшли? — у мені наростало нетерпіння, підкріплюване гострим відчуттям важливості того, що відбувається.

— На траві залишилася кров Тіда... — парубок замовчав, ніби роздумуючи, чи варто говорити далі.

Це я пам'ятала. Неприродно яскрава, наче... Ні. Ні, я напевно помилилася.

— Він під контролем тварюки Середньосвіту. Кров смерділа її чаклунством, — з огидою пробурмотів Меб, не дивлячись на мене. — А такі, як вона, завжди прагнули дістатися саме сюди. Самостійно або за допомогою своїх маріонеток.

Те, що я у глибині душі старанно заперечувала, підтвердилося. Я не могла не впізнати цей колір. Я не могла не зрозуміти цього по вигляду Тіда — надто гнучкого і спритного, як на мертвого. Але я воліла заплющити очі на очевидні факти.

— Небезпечна сліпота...

Хто б сумнівався, що Альд не проґавить можливість взяти на кпини.

— Між іншим, ти сам скаржився, що тобі заважають мої емоції, — огризнулася я. — Мені довелося це зробити, інакше...

— Тож Тід прийде сюди. Не знаю, навіщо це потрібно, — продовжив Меб. — І знати не хочу. Але наше завдання, як сказали хлопці — не допустити осквернення гробниці вартового.

Тобто він знав, що під землею є гробниця, але не цікавився ім'ям вартового. Чи Меб знав це ім'я, але для нього воно нічого не значить? Безглузді питання. Знову не моя справа. Але мені треба було відволіктися.

— Якщо вже на те пішло, — тихо додав некромаг, підводячи очі до стелі, — то я вважаю, що ніхто не заслуговує на таку долю. Навіть цей дурень.

Лінс судомно зітхнула, Меб обійняв її за плечі. А я не знала, що відповісти. Як би я не намагалася втекти від кошмарів свого недавнього минулого, вони знову і знову наздоганяли мене. Не кажучи вже про те, що причиною виникнення деяких з них була я сама.

— Від жахів не втекти, вони завжди будуть з тобою.

— Дякую, втішаєш ти просто чудово, — тепер в'їдливо відповіла вже я.

— Втішання — безглузда справа, треба перестати боятися. Що трапилося — те трапилося, треба прийняти цей досвід, хоч би яким гірким і страшним він був.

— Легко сказати.

— Я знаю. Але треба рухатись далі.

— Давай без моралей, га?

Підселенець замовк. Ми всі мовчали, і деякий час у святилищі лунали лише шурхіт, стукіт і дряпання, що долинали ззовні.

— Значить, чекаємо? — підсумувала я.

— Значить, чекаємо, — луною відізвався Меб. Лінс пробурчала заклинання, двері коротко спалахнули.

Час спливав дуже повільно. Некромаг, схоже, задрімав, притулившись спиною до дверей. Чарівниця теж сиділа з напівприкритими очима, лише час від часу оновлюючи замикаючі чари. Я ж знемагала від нудьги. До четвертого чи п'ятого повтору заклинання Лінс мною вже були уважно розглянуті всі тріщини на стінах та руни на підлозі. Від думки спуститися вниз мене утримувало лише те, що будь-якої миті міг початись напад — невідомо звідки, невідомо кого. Навряд чи Тід буде штурмувати святилище один. А тварюки Середньосвіту ніколи не обмежувалися лише скелетами.