Глава 15. Тремтячі Пагорби

Збори не забрали багато часу — Лінс з Мебом були без речей, як і я. Тим паче, що діяти слід було швидко — за словами спостерігачів північної вежі, Тід перетнув перший сигнальний контур і зав'яз у прихованому за ним захисному кільці заклинань. Скільки він у ньому пробуде — маг повітря не міг сказати напевно. Але явно недовго, з огляду на здібності мертвого чорнокнижника та його здатність телепортуватися. Тому довелося обійтися без відпочинку, і Меб неохоче взяв пару запропонованих еліксирів й одразу випив один з них. І теж — навіть не скривився, хоча чарівницю, що спостерігала за цим, помітно пересмикнуло.

Лінс попросила хлопців ненадовго вийти з кімнати, щоб привести себе до ладу. Щойно вони виконали її прохання, як чарівниця спритно скинула весь одяг — верхню сорочку, штани, натільну сорочку... Я відвернулась.

— Яка ти сором'язлива, — єхидно протягнув підселенець. — Я просто дивуюся.

— Це щоб ти не підглядав.

— Я був лікарем, — Альд пирхнув. — Тому маю сумнів, що жіноче тіло здатне чимось мене здивувати. Хоча… іноді можна й повірити у дива, — у його голосі почулася усмішка.

— Дзуськи тобі.

— Шиз? — це вже була Лінс. — Знімай мантію, почищу все одразу.

Я слухняно зняла сумку, пояс, стягнула з себе рясу і стиснула її в руках. Бажання поспостерігати за процесом чищення і, якщо пощастить, навчитися новому заклинанню, боролося в мені з незрозумілим прагненням захистити чарівницю від погляду підселенця. Наче він міг їй щось зробити. Ні, ну ймовірність була, звичайно, але...

— Та не хвилюйся ти так, я не дивитимуся.

— Так я тобі й повірила.

— Шиз, в нас обмаль часу, — нетерпляче нагадала Лінс.

Я різко розвернулася до неї, шкодуючи, що не можу замружитися. Але з полегшенням побачила, що чарівниця вже закуталася в плащ Меба і сиділа на підлозі, очікуюче дивлячись на мене знизу вгору.

— Куди її? — за цих слів ряса... мантія, наче жива, спробувала вислизнути з моїх рук. Я перехопила її зручніше.

— Кидай зверху, — дівчина недбало вказала на звалену перед нею купу одягу.

Від цього руху край плаща сповз, оголюючи її плече і частину передпліччя. Ледь рожева бліда шкіра була покрита застарілими тонкими шрамами. Білі розчерки перетиналися і розходилися в різні боки, але більшість — униз, під ключицю. І ще нижче — до окресленої тканиною округлості.

— А-а-альде-е, — погрозливо протягла я.

— Що-о-о?

Сама невинність. Ніби я не зрозуміла, відлуння чиїх думок щойно вловила, ага.

— Ти й на своїх пацієнток так витріщався?

— З огляду на те, що мені їх часто доставляли мало не по частях... Відповідь можеш придумати сама.

Лінс тим часом натягла плащ на плече, і я мовчки відправила мантію на вказане місце. Чарівниця задоволено кивнула, після чого вказала на одяг і швидко пробурмотіла заклинання. Першою в повітря піднялася моя мантія, слідом — натільна сорочка, задеревеніла від засохлої крові, а за нею злетіли й інші предмети одягу Лінс. Простір під ними м'яко осяяло світло від сріблястого кола, що виникло на підлозі. По легкому помаху руки чарівниці речі закружляли в цьому обмеженому контуром просторі, і незабаром я навіть не могла розібрати, де починалася моя мантія і де вона ж закінчувалася.

— Це... магія повітря?

— У твоїх думках це прозвучало так, ніби ти здивувалася, — хмикнув Альд.

— Ага, — Лінс розглядала свої нігті та, здавалося, втратила інтерес до того, що відбувалося за декілька кроків від неї.

— Вона ж маг вогню.

— Якщо хочеш, згодом навчу. Корисна штука, хоча звичайне прання все одно не замінить. Ну, принаймні для мене, — чарівниця усміхнулася.

— А ти некромант. Але при цьому...

— Домовилися, — можливо, з ввічливості я мала відповісти більш багатослівно, але через базікання підселенця у мене такої можливості не було. Краще так, аніж ніяк.

— ...літаєш, що теж є магією повітря.

Втім, Лінс відповідь задовольнила. Щоб уникнути неминущої незручності у разі, якби дівчина у мене про щось спитала, я відлетіла до дальнього кінця кімнати та обережно опустилася на лаву, здалеку спостерігаючи за вихором з одягу. Тепер можна було і поговорити.

— Тобто це не адаптоване спеціально для лічей заклинання, а звичайна левітація?

— Так.

— Виходить, я маю здібності до магії повітря?

— І повітря, і води, і землі на доданок. У всіх магів вони є. Просто щось проявляється більшою мірою, щось меншою. Тому зазвичай і вибирають спеціалізацію. Хоча насправді я вважаю такий поділ дуже умовним — згідно з ним багато заклинань перебувають у віданні відразу кількох стихій, а деякі — не належать до жодної. Наприклад, майже весь арсенал некромантів та цілителів.

Мені відразу згадалися батьки. Вони до останнього сподівалися, що магічний дар, що прокинувся в мені, виявиться цілительським. Адже я все дитинство хворіла й так раптом одужала! Та й цілителем бути почесно та вигідно. І селищу користь... Зусиллям волі я відігнала спогади.

— І некромагією можуть займатися всі? — от тепер в мені прокинулася недовіра.

Некромагів у нашому світі було багато, звісно, набагато більше, ніж в сусідніх. Недаремно ж саме до нас колись прийшов Суртаз? І все ж, їх було явно недостатньо, з урахуванням майже тисячолітньої війни з тварюками Середньосвіту і необхідності постійно приборкувати повсталих мерців.

— Теоретично — так, — Альд трохи помовчав, ніби роздумуючи над словами, — але на практиці цей шлях зазвичай обирають лише насправді здібні до некромантії. З серйозною такою схильністю навіть, я сказав би... Або ті, у кого не залишилося іншого виходу.

А це вже дало новий привід для роздумів. Раніше я якось не надто замислювалася, ким були, наприклад, бойові некромаги — це здебільшого ті, хто рідко використовує магію. Мені завжди здавалося, що всі вони спочатку були воїнами, в яких раптом запізно прокинувся відповідний талант. Принаймні саме таким був Калір, наскільки мені вдалося зрозуміти. Сам він про себе майже нічого не розповідав, і історію свого мовчазного наставника мені доводилося збирати по крихтах, спостерігаючи за ним і слухаючи його розмови з іншими магами. Тепер же...