Інтерлюдія ІІ

Чуже тіло зі збереженою душею власника нагадувало Альдауарові гостьові покої. Начебто ти вільний у них робити все, що заманеться, але пильний погляд господаря при цьому постійно свердлить потилицю. І ще добре, якщо мовчки.

Чужі враження, думки, почуття, емоції... Вони заплутували, збивали з пантелику, не давали зосередитися і зберегти хоча б крихти тієї благословенної рівноваги, яка допомагала йому не збожеволіти за століття безтілесної самотності. Померлий двічі, Альдауар не мав жодних ілюзій щодо власної емоційної та, можливо, навіть душевної повноцінності. Звичайній людині й однієї смерті з головою вистачає, щоб незворотно змінитися. Про це його попереджав колись Суртаз, розповідаючи, наскільки холодними та беземоційними були лічі його рідного світу. Вони нічого не відчували, лише імітували якісь емоції та почуття, якщо це було потрібно для взаємодії з живими. Та й тоді, не завжди.

Як же Альдауар цього хотів...  Так само як і боявся.

Тоді він вважав свою емоційність найсерйознішою перешкодою у досягненні могутності. Але, дивлячись на Суртаза, розумів, що його зворотний бік — порожнеча і холод посмертя. Перший Некромант ні про що не жалкував, нічого не боявся, нікому не співчував, не відчував ані горя, ані радості. І від цього могутність його була справді відчутною. Альдауар же, як перший його учень, почував себе зобов'язаним виправдати очікування великого наставника і стати якщо не рівним йому,то найкращим із кращих послідовників.

Тільки не вийшло. Емоції та почуття нікуди не поділися. Притупилися, викривилися, але залишилися з ним навіть після другої смерті.

Шиз стала його другим шансом. Тендітне, недосвідчене, смертельно поранене дівчисько, що якимось невідомим дивом викинуло з порталу посеред пустиря. До місця, де його прокляли на вічне ув'язнення. Здавалося б, бери та користуйся. До будь-якого тіла можна звикнути, якщо поставити це собі за мету. Але він не зміг. Пожалів її — лише на мить. І прогавив свій шанс, не зумівши вчасно позбутися чужої душі та зайняти її місце. Став лише підселенцем, вся могутність якого дозволяла лише на короткий час перехоплювати контроль над тілом цієї недоучки. Жорстока іронія.

І все ж, чуже тіло зі збереженою душею власника нагадувало Альдауарові темну комірчину, в якій можна було сховатися від рідного світу, що став зовсім чужим. Мова — практично та сама, магія — теж, загалом. Щоправда, з'явилися нові, не знайомі йому заклинання. Але по-справжньому могутньої магії, здатної посперечатися з його власною, він ще не бачив. При спробі коротко охарактеризувати свої відчуття від побаченого чужими очима у голові виникало єдине слово — занепад. Скрізь та у всьому. Одне було добре: господиня тіла відчувала себе в посмертній формі досить вільно для того, щоб він зміг спокійно спостерігати за тим, що відбувається. Вивчаючи та запам'ятовуючи.

От тільки не всі результати цього спостереження виявились приємними.

Обоження Суртазу не стало приголомшливою новиною. Багато хто поклонявся Першому Некромантові ще тоді, коли він сам був серед людей. Ліч-жрець, якого дівчисько нещодавно зустріла, Альдауарові зовсім не сподобався. Хоча б тому, що у священній посмертній формі некроманти були вищими за це. Повинні бути вищими, оскільки самі є напівбогами, як на те вже пішло. Але цю думку він вважав за краще тримати при собі, втім, не без схвалення зазначивши, що думки Шиз щодо цього не надто відрізнялися від його власних.

Набагато болючішим, обурливішим, немислимим виявилося інше відкриття... Вони дотримали свого слова, присягнувши, що викреслять його ім'я з усіх літописів, із самої пам'яті людей. Наче його ніколи не існувало. Все, що залишалося йому тоді — лише сміятися їм в обличчя. Він вірив, що вони не посміють. Що Суртаз цього не допустить. Що такого просто не може бути, адже він, Альдауар Ніктур Неззерак Ріхс, спадковий маг-цілитель, перший та найкращий учень Першого Некроманта стільки всього зробив для людей як за життя, так і в посмерті.

Як він помилявся. Недооцінив, на що виявилася здатною звичайна людська заздрість.

І тепер Альдауар спостерігав за світом, який його не пам'ятає, магічним зором дівчини-ліча, яка майже нічого не вміє. Розвивати здібності Шиз, доки на це є час — безперечно було необхідно. Її тіло йому ще знадобиться. Дізнатися про те, що сталося з рештою учнів Суртазу, теж варто. Хоча б для власного спокою. І щоб зрозуміти, що робити далі.

От тільки час був не на його боці. І будь-якої миті Альдауар міг постати перед вибором, в якому жоден з варіантів його не влаштовував. Але альтернатива була. І для неї слід було лиш впоратися із непокірним дівчиськом, що несподівано навчилася перекидати йому контроль над тілом. А ще — сховати якнайглибше прокляту жалість, яка занадто часто заважала йому швидко приймати неприємні, але необхідні рішення.

Чого лише вартий дурний, безглуздий порив — залишити в живих хлопчиська-чорнокнижника. Його смерть вирішила б одразу кілька проблем, але... Момент було втрачено. Втім, якщо він проговориться, ліч-жрець, напевно, особисто вб'є його за святотатство. Можливо, так буде навіть краще.

Поки ж слід було зосередитися на іншому...

— Суртаз великий, за що мені це все?