Глава 12. Нові знайомства

— А-альде-е... — розгубившись, я не вигадала нічого кращого, ніж попросити поради у підселенця. — Що роблять лічі, коли зустрічають одне одного?

— Хм... Ну, спочатку — молодший за рангом вітає старшого.

— У лічей є ієрархія? А як визначати старших? І як вітати?

— Є, найчастіше — за віком. Впевнений, ти в будь-якому разі молодша за нього, — саркастично зауважив Альд. — Треба схилитися.

— Наскільки низько? — поцікавилася я, прикидаючи, наскільки смішно це виглядатиме.

— Достатньо шанобливого кивка.

Я повільно опустила голову, зосередившись на розшитому сріблом краю подола ряси... мантії незнайомого ліча, що висів у повітрі навпроти мене. Не знаю, чи виглядало це шанобливо, але вже як вийшло. 

Тишу порушувало лише судомне, уривчасте дихання всіма забутого чорнокнижника. Мигцем я побачила, як Лінс теж чи то кивнула, чи то просто опустила голову. Мабуть, Меб наслідував її — або мій — приклад, вітаючи поважного некромага. Який, виходить, був ще й жерцем. Ступінь надаваної йому тут пошани напевно перевищує всі мислимі межі. 

До цього я зустрічала тільки живих жерців, які компенсували силою віри свою ж безпорадність в інших справах. Одна з причин, чому набожність Каліра, й без того майже відсутня, часом межувала з холодною зневагою настільки близько, наскільки це було допустимо в рамках пристойності.

— Радий вітати тебе, сестро у священному посмерті, — розмірено вимовив ліч.

Я все ще висіла у повітрі з шанобливо схиленою головою. І ледве не здригнулася, швидше за звичкою, коли моєї нижньої щелепи торкнувся висохлий палець жерця, змушуючи підняти підборіддя. У живих і рухливих очах ліча світилася... жадібна цікавість. І водночас мені здалося, ніби він бачить мене наскрізь. При погляді на запалі щоки, туго обтягнуті висохлою шкірою, я відчула, як десь глибоко всередині заворушився жах навпіл з огидою.

Звичайно, з лиця води не пити, але... Він себе в дзеркалі взагалі бачив? Це ж жах якийсь.

— Деякі некроманти навмисно вибирають для свого посмертя вигляд... який не залишає живих байдужими.

— У його випадку це ще м'яко сказано.

— Обережніше, він може почути твої думки.

— А твої, отже, ні?

— З огляду на безлад, що панує у твоїй голові, не здивуюся, що навіть якщо й почує — подумає, що ти розмовляєш сама з собою.

— От спасибі...

— Але ти маєш рацію, мабуть, мені варто помовчати, доки він тебе вивчає.

— Агов! А що мені далі робити?

Але Альд, видавши у відповідь лише єхидний смішок, справді замовк. Мені навіть на мить здалося, ніби він зовсім... зник. Але це почуття швидко минуло, змінившись незвично слабким відчуттям його присутності. Не знаю, чи є в його душі якісь там прошарки існування в моєму тілі, але він явно спробував закопатися кудись глибше.

А ліч тим часом продовжував дивитися на мене. Цікавість змінилася на очікування. Так, Шиза, зберися. Що він там казав? Сестра у священному посмерті...

— І я... рада вітати... брате, — відповіла я, дивлячись прямо в ці живі очі.

Як добре, що я вже мертва. А повна відсутність емоцій у моєму голосі — то взагалі чудово. Єдине, що хоч якось видало мої почуття — те, що я вимовила своє привітання дуже тихо. Але хто знає, може так і треба. А зашкарублий палець тим часом прошурхотів моєю щелепною кісткою до вилиці. Я не відчувала дотику, як би це було при житті, але звук мені здався на рідкість бридким. Перш ніж прибрати руку, він ще й нігтем дряпнув наостанок. Від цього я вже здригнулася.

— Мені нечасто випадає вдача побачити родича, освяченого торканням Суртаза...

Все-таки розмірений ритм мови та вивірений тембр його голосу зачаровували. Цікаво, він став жерцем уже в посмерті чи все-таки до нього?

— ...і тим паче я жодного разу не бачив у посмерті таке юне дарування. Ще й у скелетованій формі.

А вік він мій як дізнався? І чим йому моя форма не догодила?

— Я — Кілір, — мене подумки скривило від того, наскільки ім'я цього балакучого сухаря було схоже на ім'я мого другого наставника. Тим часом ліч знову вичікувально дивився на мене.

— Шиз, — це все, що я змогла йому відповісти. Жах і огида перестали копирсатися у моїх відсутніх нутрощах і тепер згорнулися у важкий крижаний клубок десь на тому рівні, де в мене за життя був шлунок.

— Гарне ім'я... незвичайне, — жрець витримав невелику, як мені здалося, чітко вивірену паузу. — Наче сам Суртаз вибрав його для тебе. Хм... Мабуть, краще продовжити наше знайомство в більш сприятливих умовах.

— Перепрошую, пане, — шанобливо звернувся до нього Меб, — ми тільки-но з дороги, і ще не навідались до коменданта.

— Ах, формальності, — з відчутно фальшивим жалем відповів мій так званий брат у посмерті, перевівши погляд на бойового некромага, — ви — можете йти.

— Я з ними, — для цієї заяви мені довелося зібрати всю свою волю в кулак.

Ліч знову уважно подивився на мене. Відчуття неприйняття та огиди до нього наростало з незрозумілої мені причини. Що я, мерців ніколи не бачила? Так, це муміфікований літаючий небіжчик з живими та блискучими людськими очима й гарним звучним голосом. Ото дивина. І нічого, що від його могутньої аури при такому близькому контакті мене починає трусити.

— Він намагається зачарувати тебе.

— Що?

— Що чула. Не знаю, навіщо йому це потрібно... Хоча ні, думаю, що знаю. Він жрець, наскільки я зрозумів... І у заклинання голосу в нього вплетені чари. І твої відчуття — це опір їм.

— І що мені робити?

— Прикро, — цього разу жаль у голосі Кіліра пролунав набагато щирішим. — Але я впевнений, що ми скоро зустрінемося знову, сестро...

Від останньої фрази ліча, якби я був живою, мені напевно стало б зле. Жрець же, кинувши наостанок уважний погляд на моїх супутників, повільно поплив у бік однієї з будівель на краю майдану. На щастя, не тому, куди вирушили ми.