Глава 11. Теплий прийом

Залишок шляху через болота ми подолали несподівано легко і майже швидко. Точніше, набагато легше і швидше, ніж першу його половину — цьому непогано посприяла трохи підмерзла за ніч земля. Але ми так само петляли — часом здавалося, що амулет Меба відверто знущався, щоразу відправляючи нас одного й того ж дерева.

Чому я його запам'ятала?

Тому що воно було єдиним по-справжньому високим, але при цьому сухим деревом, яке я бачила того дня. Та й до цього — теж. А ще воно мало одну примітну деталь у вигляді шибеника на одній з голих гілок. Доволі ціле тіло — судячи з вигляду, селянина — бадьоро смикалося в петлі, старанно, але безуспішно намагаючись звільнитися. Після третього... або навіть четвертого кола навколо цієї пам'ятки, за мовчазною згодою Меба, Лінс спалила зомбі разом із деревом. Вийшло навіть майже акуратно.

Ну, а те, що рельєф місцевості став підвищуватися, ми помітили не одразу. Точніше, коли виявили — вже знаходилися на вершині високого пагорба, який зі своїми родичами формував ланцюжок-огорожу для болота, що залишилося за нашими спинами.

— Ой, та невже, — видихнула Лінс, притримуючи волосся — сильний вітер вчепився в руді пасма, кидаючи їх в обличчя дівчині. Вони лоскотали б і мої очниці, напевно, якби я не була вище за чарівницю на півтори голови завдяки левітації.

— Ну що ж, Стежкою Мерців ми пройшли, — протягнув Меб, задумливо дивлячись у далечінь. По той бік нашим поглядам відкривалася рівнина, поділена на дві нерівні частини широкою річкою. На іншому березі було якесь селище. — Тепер до Кришталевого Моста, — він вказав на дивну конструкцію, що виднілася вдалині й лише віддалено нагадувала міст через річку, — а потім... найцікавіше.

Від останніх слів некромага дівчина знову похмурніла, ніби тільки тепер згадала, куди й навіщо ми прямуємо. Я ж мовчала — місцевість так само залишалася мені незнайомою, тому чогось розумного сказати не могла.

— Я так розумію, Тремтячі Пагорби — он ті, за заставою, — припустив Альд.

Ага, отже, то не селище, а застава. Хоча, очікувано — знала ж, куди йдемо. Але я розраховувала побачити фортецю на зразок тієї, що стоїть серед боліт. Якщо ж говорити про пагорби... Я намагалася не дивитись настільки далеко, до останнього відтягуючи цей момент. І все ж таки, коментар підселенця став останньою краплею — цікавість перемогла.

— М-м-мабуть, — розгублено відповіла я, дивлячись на цілком звичайні, досить пологі пагорби, що надавали лінії горизонту хвилястий вигляд. Вони здавалися навіть гарними через свій по-літньому зелений колір. Біля їхніх підніж я розгледіла кілька дрібних будівель, призначення яких залишилося для мене загадкою.

— Ти так кажеш, ніби чекала на те, що вони справді тремтітимуть.

— Ну... загалом, так. Якщо там дійсно поховано безліч невпокоєних тіл.

— Здалеку це навряд чи буде помітно. А зблизька, сподіваюся, нам дивитися і не доведеться.

Захопившись внутрішнім діалогом, я не одразу помітила, що мої супутники вже попрямували донизу. Втім, наздогнати їх було не важко, і до мене долинув уривок розмови.

— ...цього покидька там не буде, — голос Меба здався мені похмурим, навіть загрозливим.

— Будь ласка, не реагуй на його провокації, — Лінс говорила настільки тихо, що навіть мій магічний слух ледве розібрав її слова. — Нікому легше від цього не буде...

— Мені буде.

— Будь ласка, — тепер уже в голос дівчини прокралися загрозливі нотки.

— Я все сказав.

— Про що сперечаєтеся? — втрутилась я.

— І це хтось казав мені про делікатність, — сказав Альд.

— Про можливі проблеми краще знати наперед...

— Ну-ну, — підселенець видав єхидний смішок і замовк.

— Ми... — Лінс обернулася, і кинула на мене зніяковілий погляд, — обговорюємо те, як нас можуть зустріти.

— Не дуже добре, я так розумію? Про щось таке ви вже говорили.

— Твоя присутність, можливо, дозволить уникнути деяких проблем, — відповів некромаг, дивлячись прямо перед собою, — але я не впевнений, що цієї розсудливості вистачить на всіх місцевих жителів.

— Ми не вперше тут, — м'яко продовжила чарівниця. — І я не всім місцевим... до душі, можна сказати.

— Це я вже зрозуміла, — замислившись, я клацнула щелепою, — що саме загрожує?

— Не знаю, що загрожує цього разу, але можу сказати, що вже було. Зневага, провокації, — почав перераховувати Меб, — кілька разів намагалися підставити з виконанням завдань. Одного разу ми навіть мало не загинули.

— Це ж як?

— До того, як осісти серед боліт, ми подорожували від застави до застави. От і бувало, — дівчина затнулась, — всіляке...

— Загалом, — занадто бадьоро підсумував некромаг, — сподіватимемося на краще, але варто підготуватися до всього. На нас, напевно, очікує дуже... — Меб криво посміхнувся, — теплий прийом.

На тому розмова й припинилася. Спустившись схилом пагорба, ми невдовзі натрапили на стежку, не помічену раніше через високу траву. Вона й привела нас до мосту. Отримавши можливість розглянути цю химерну конструкцію зблизька, я зрозуміла, чому його назвали кришталевим. Тому що він справді таким був.

Витончена і висока арка виблискувала на сонці та з'єднувала береги річки. Мені доводилося бачити цей цінний камінь — його добували в горах неподалік мого поселення. Багато магів використовували кришталь для різноманітних амулетів. У моєї матінки була довга низка кришталевих намистин — весільний подарунок батька. Але щоб цілий міст...

— Скільки разів його бачила, а все не перестаю вражатись, — з усмішкою промовила Лінс, ступивши на прозору сходинку.

— Справді, дивовижна конструкція, — захоплено озвався Альд. — Ніколи такої не бачив.

— Хто його створив? Як? — я обережно доторкнулася до поруччя — у глибині прозорого каменю мерехтіли дрібні рудуваті вкраплення, що надавало йому ще більшої чарівності.