Глава 10. Хранитель

— Справи кепські, — промовив Альд. — Схоже, предок вирішив познайомитись зі своїм нащадком поближче. Приготуйся...

Лінс щось стривожено забурмотіла, але не прокинулася. Я ж злетіла над лавкою, вдивляючись у простір перед собою. Заклинання магічного зору чомусь викривилося, тож довелося зосередитись. Меб лежав на боці, спиною до мене. Рука, що стирчала з-під плаща, сіпнулася, пролунав приглушений схрип.

— Приготуватися до чого? Що мені робити?

— Поки що чекай.

— Але Меб...

— Чекай. Втрутишся зараз — напевно помре. Потрібно спочатку зрозуміти, що задумав дух.

Хрип повторився і пролунав якось особливо страшно на тлі тихого і мирного сопіння Лінс, що безтурботно спала всього за кілька кроків від свого супутника.

— А-альде-е... — найбільше на світі я ненавиділа бездіяльність при повному незнанні того, що за ним буде.

— Посиль заклинання слуху, треба зрозуміти, дихає він чи ні, — наказав підселенець.

Я підкорилася. На мить зір майже пропав, зате звуки стали голоснішими та набули додаткових ноток.

— Дихає, причому рівно, — задоволено підсумував Альд. — Є шанс, що просто підселився.

— Щось мені це нагадує, — я не втрималася від дрібки єхидства, попри збуджений стан. А може, й через нього.

— Тут інше… — різко відповів підселенець.

Раптом мене вигнуло дугою. Цікаво, чи зможу я колись звикнути до цього болю? І так, він знову не попередив про перехоплення контролю за тілом. Проте тепер відповідальність за те, що відбувається, лежала не на мені. Залишилося тільки повірити, що Альд знає, що робить.

— Твоя підтримка просто безцінна...

Саркастичний голос у моїй голові плавно перетік у тихе заклинання, вимовлене підселенцем і спрямоване у бік Лінс. Наче мало було того, що вона спала, то Альд ще й наклав на неї сонні чари. З цього я могла зробити лише один висновок — буде гучно.

Ліва рука Меба різко злетіла догори та зігнулася в лікті під ненормальним для живої людини кутом. Здається, при цьому я почула хрускіт суглоба, але мені могло й здатися. Потім, ніби згадавши, що люди так не рухаються, дух надав кінцівці природнішого становища, заворушив другою рукою і незграбно підвівся на лікті.

Це рух, схоже, став для мого підселенця сигналом до дії. Він ривком підлетів до тіла, чиї рухи нагадували нескладні посмикування ляльки в руках недосвідченого лялькаря. Меб намагався підвестися.

— Сиди.

Вимовлене Альдом одне-єдине слово і легкий дотик до плеча справили ефект, ніби некромага вдарили. З несподіваною спритністю він відкотився убік, лише загуркотіла зачеплена ногою лава. Присівши навпочіпки та торкаючись підлоги пальцями рук, Меб дивився на нас знизу вгору сяючими примарним холодом очима.

— Мебіоре, не роби дурниць, — спокійно, але владно продовжив підселенець.

Хм, а одне ім'я на двох — таки зручно.

— І небезпечно.

— Хто ти? — голос некромага звучав хрипко, натужно. Ніби після важкої хвороби чи тривалого мовчання.

— Це не важливо. Важливо, хто ти, — Альд із натиском вимовив останнє слово. — І що ти робиш. Не роби дурниць, поверни тіло хлопцю. Він тобі нічого не зробив.

— Я чую його... думки... Я бачу його... пам'ять... Він — виродок... Ганьба мого роду... Ні до чого не придатний... Ні на що не здатний... — зневажливо процідив Меб. — Він має моє ім'я... Його тіло послужить мені... краще, ніж йому самому.

— Мебіоре, ти сам чуєш, що кажеш?! — підселенець підвищив голос, але говорив, як і раніше, владно і розмірено. — Ти збираєшся зайняти тіло свого нащадка, якому, як я розумію, просто не пощастило народитися настільки обдарованим, наскільки хотілося б йому... Або комусь там іншому, — зробивши паузу, Альд похитав головою і додав тихіше: — Що б сказала твоя наставниця, почувши таке від свого найдобрішого... найлюдянішого учня?

Я з подивом відзначила наростаючий емоційний фон, відлуння якого складалися в основному з гніву і чогось, схожого на жаль. Дипломатія підселенцеві давалася явно непросто.

— Аліанна? — некромаг примружився. — Ха-ах-х, вона б мене... похвалила, — розтягуючи слова, парубок глузливо посміхнувся.

Схоже, такої відповіді Альд не очікував.

— Що? — перепитав він. — Не може такого бути.

— Аліанна... збожеволіла... від горя... — тепер обличчя Меба застигло, ніби порцелянова маска, і сяючі примарним холодом очі лише посилювали це враження, — коли її любого братика...

Договорити дух не встиг. Видавши чергове незнайоме мені поєднання шиплячих і свистячих звуків, Альд рвонув уперед. Парубок навіть не встиг відсахнутися, коли підселенець моєю рукою видав йому добрячого ляпаса. Тіло Меба обм'якло і завалилося набік, а в повітрі над ним нерухомо завис Альд.

Мої ж відчуття в цей момент були просто неймовірними. За життя мені всього один раз доводилося відчувати щось подібне — коли піді мною тріснув тонкий річковий лід, і я з головою пішла під воду. Знову відлуння емоцій підселенця, цього разу — тонкий натяк на те, що з питаннями до нього зараз краще не чіплятися. Це що, виходить, він і мої почуття так само вловлює?

— Так.

Знову думки прочитав.

— І що це було?

— Я вигнав духа. Добре, що він не встиг закріпитися в чужому тілі.

— Не вдавай, ніби не розумієш, що я мала на увазі зовсім не це.

Авжеж, Альд от прям узяв і послухався.

Втім, виправданням підселенцеві могло служити те, що під час нашої короткої розмови він схилився над непритомним Мебом, перевернув його на спину і кінчиком мого скелетованого пальця почав виводити на лобі некромага незрозумілі мені символи. Жодних видимих ліній не було, а креслив знаки Альд занадто швидко — тому я не була впевнена, що повною мірою уявила собі зміст того, що він робить.

— Це захисні руни, — коротко пояснив Альд. — Щоб дух не зміг підселитися знову.