Глава 9. Дім на пагорбі

— Що це? — я навіть не намагалася здаватися спокійною.

— Це я у тебе хотів спитати.

Судячи з тону, Альд насторожився, але атакувати не поспішав. Можливо, даремно — ті кілька секунд, які тварюка витратила на виповзання з бруду, можна було використати для якогось заклинання. Але підселенець, схоже, вважав за краще оцінити можливого супротивника, перш ніж бити. Або злякався. Хоча... Він міг її просто розглядати. Як і я.

Колись вона, напевно, була вродливою жінкою — витончений вигин стегон, тонка талія, довге темне волосся, крізь яке проглядали пагорби грудей. Не знаю, що відчув підселенець, але при погляді на оголене — хоч і забруднене — тіло тварюки я відчула заздрість. Рівно до тієї пори, доки мій погляд не піднявся вище — до покресленої кількома паралельними шрамами шиї, безгубого рота з двома рядами голчастих зубів і повністю чорними витріщеними очами. Побачивши спотворене хиже обличчя, я зрозуміла, хто переді мною: кіморра — упир, який селиться на болотах і використовує їх як укриття та мисливські угіддя. Калір, мій другий наставник, колись розповідав про зустріч зі зграєю таких дівчат у сусідньому світі. Його врятувало лише те, що він не встиг зайти на їхню територію надто далеко і тому зміг втекти.

Начебто вирішуючи про себе, нападати чи ні, нежить стояла на місці, трохи похитуючись і граючи чорними кігтями.

— Альде, це кіморра.

— Мені це ні про що не говорить. На вигляд нагадує... хм... упиря?

— Це болотяний упир, піднімемося на пагорб — відчепиться.

— Зрозуміло...

Видавши свою багатозначну відповідь, Альд цілком очікувано вирішив ретируватися і повільно полетів над брудом до безпечного пагорба. Я якось і не помітила, коли взагалі встигла відлетіти настільки далеко. Весь цей час він не відвертався від тварюки, але кіморра, схоже, і не збиралася нападати. Можливо, розпізнала в мені небезпечного супротивника. Або просто вирішила не витрачати сили на позбавленого плоті скелета. Яка з нього користь? Ані поїсти, ані обернути.

І розійшлися ми б миром, мабуть, не пролети над моїм плечем згусток вогню.

— Знайшла!

Крик Лінс пролунав за моєю спиною якраз у той момент, коли кіморра, здавалося, зовсім перестала мною цікавитись. Відволікшись на непрохану рятівницю, Альд упустив нежить з поля зору. Наступної миті та виринула з бруду прямо біля моїх ніг і різко смикнула за них вниз. Підселенець не розгубився: прошипівши коротке заклинання, він ударив кіморру на розмах. На щоці та вилиці тварюки одразу набрякли чорною кров'ю чотири глибоких порізи, ніби довгі пазурі були не в неї, а в мене. Клацнувши зубами, кіморра відскочила — і тут же зловила новий згусток вогню від Лінс. Останнього удару завдав Меб: він раптово виринув із туману звідкись збоку і потужним помахом булави увігнав нежить в багнюку.

— Треба упокоїти... — прошелестів Альд.

Лежачи обличчям вниз, кіморра здригнулася всім своїм блідим тілом раз, другий і затихла.

— Не треба, — Меб кинув на мене похмурий погляд і повісив булаву на пояс.

— Цікаво, — у ментальному голосі підселенця я почула дивну суміш подиву та задоволення.

— Що?

— Схоже, булава зачарована.

Меб тим часом підійшов до кіморри. Підчепивши носком чобота стрімко застигаюче жіноче тіло, він перевернув тварюку на спину і присів поруч навпочіпки, уважно вдивляючись у застиглі хижі риси.

— Давно я таких не бачив.

— Я і не думала, що вони тут водяться, — тихо промовила Лінс. Вона обережно підійшла ближче, мабуть, щоб розглянути краще.

— Можливо, це теж одна з пасток, — задумливо промовив Меб. — Була.

— Безперечно, — цей коментар Альд розсудливо вимовив не вголос. А наступної миті взагалі повернув мені контроль над тілом. Як завжди — несподівано, через що я ледь не впала в багнюку. Втім, мої супутники цього не помітили. Або вдали, що не помітили.

— Ну що, йдемо далі? — бойовий некромаг підвівся і задер голову, дивлячись на приховане хмарами сонце. — Час на відпочинок уже минув.

Лінс мученицьки зітхнула, але промовчала. Я знизала плечима. Коли ти — ліч, дуже зручно вдавати, що нічого не трапилося. Торкнувшись грудей — тепер я знала, що означав цей час від часу повторюваний жест — Меб повів нас, причому не в той бік, куди ми йшли раніше. Лінс покірно пішла за ним, я замкнула процесію.

— Альде?

— Що?

— Є запитання...

— Хто б сумнівався.

— Ти знаєш очисні заклинання?

— Очисні... від чого? — у голосі підселенця почулося здивування. — На тобі немає жодних прокльонів. На твоїх супутниках...

— Від бруду. Мене бісить бруд на рясі.

— Мантії.

— Все одно дратує.

— Страждай, тобі корисно. Може, наступного разу будеш хоч трохи обачнішою.

— То ти знаєш заклинання чи ні? Альде?

Якийсь підселенець, схоже, оцінив зручність того, що можна легко вдавати, ніби він мене не чує.

***

Місце для ночівлі ми побачили приблизно за годину до заходу сонця. Це був найвищий пагорб з усіх бачених за сьогодні, і на його вершині стояв невеликий дерев'яний будиночок. Я відчула щемливе почуття впізнавання — у моєму поселенні половина будинків була приблизно такою. Щоправда, якщо в моїх рідних краях деревина була чи не найдоступнішим матеріалом для будівництва, то звідки її стільки взялося серед болота? Тут дерев взагалі майже нема, не кажучи про якість... Магія, не інакше.

Коли ми вилізли на пагорб, виглядаюче крізь почервонілі хмари сонце вже майже торкнулося затягнутого серпанком горизонту. Витираючи рукавом піт з чола, Меб зітхнув і кинув погляд на Лінс. Знесилена дівчина вмостилася на сходинці ґанку і, прикривши очі, сперлася спиною до перил.

— Заходь всередину, я поставлю вартовки — некромаг скинув свій мішок поруч з Лінс і повів, мабуть, затеклими плечима.