Глава 8. Стежка Мерців

— Хутчіше, дівчатка, нам треба забратися до полудня на о-о-он той пагорб!

Нас, дівчаток, було двоє, і швидкість пересування Меба доставляла незручності лише Лінс. Я спокійно летіла над землею і розглядала околиці. Втім, крім фортеці, що залишилася за спиною і поступово віддалялася, погляду зачепитися не було за що. Височина, яку Меб радісно охрестив пагорбом, ледве виділялася на тлі заболоченої рівнини та нічим не відрізнялася від таких же горбків ліворуч, праворуч і позаду нас. Примітної рослинності теж не було — так, поодинокі жмути трави, кущики та самотні дерева — чим далі ми просувалися на північ, тим здохлішими вони виглядали.

— А що за пагорбом? — поцікавилася я, щоб хоч якось підтримати розмову, раз захекана Лінс такої можливості не мала.

— Інший пагорб, — торкнувшись грудей, життєрадісно відповів Меб. — Його зараз не видно за випарами.

Тільки тепер я звернула увагу, що пейзаж на горизонті розмивався білим туманом, що стелився по землі. Крізь нього не міг проникнути навіть мій магічний зір. Напевно, треба було б при нагоді вивчити краще заклинання.

— Не розумію, до чого такий поспіх, — продовжила я. — Ми й так вийшли раніше запланованого.

— Старий шепнув, що зі столиці до нас все ж таки прямує перевірка, — ляснувши себе по лобі, відповів некромаг. — От халепа, злетів. Так ось, Лінс у нас... неофіційно, можна сказати. Тому нам варто було піти раніше.

Похмура дівчина, пихкаючи та віддуваючись, мовчки місила чоботями бруд, намагаючись встигнути за своїм високим і довгоногим супутником. З солідарності я намагалася триматися якщо не поруч із нею, то трохи позаду.

— А з якого приводу перевірка, якщо не секрет?

Меб уміхнувся, явно стримуючи сміх. Потім таки заливисто розреготався.

— Навіть не думай, — процідила Лінс. Мабуть, це були її перші слова за ті кілька годин, що ми були в дорозі.

— Загалом, вона... перенервувала, — кинувши на дівчину косий погляд через плече, некромаг хитро посміхнувся. — І спалила не лише нашу здобич, а й половину цвинтаря на додачу.

— Не половину, а чверть, — пробурмотіла дівчина на видиху.

— У будь-якому разі, селяни були цьому трохи... не раді, — хмикнув Меб. — А оскільки село було велике, прикордонне... Вони поскаржилися комендантові іншої застави, — при цих словах хлопець похмурнів. — Той доповів до столиці, про вогнемага, що швендяє без нагляду, і тільки після цього зв'язався зі Старим, щоб поцікавитися, чи не його підлегла вештається прикордонням. Загалом, думали, що вдасться замовчати. Але, здається, не вийшло...

— І чим це загрожує?.. — обережно спитала я.

— Не знаю, — зітхнув некромаг. — Найімовірніше, вигнанням. Але я впевнений, що старий зробить все, що від нього залежить, щоб захистити Лінс і залишити її у нас.

— Напевно, я лізу не у свою справу, — мені справді було трохи ніяково озвучувати свою думку, — але чи нормально приймуть Лінс на сусідній заставі?

Дівчина насупилась ще сильніше та опустила голову, продовжуючи крокувати. Мені навіть стало її шкода — і тут вона чужа, і додому чомусь не може повернутися. Причому, як мені здалося, зовсім не через тривалість та небезпеку подорожей між світами.

— Старий сказав, що вони зараз не в тому положенні, щоб... нехтувати хоч якоюсь допомогою, — тихо відповів Меб. — Але все ж таки попередив про те, що прийом може бути прохолодним. Начебто ми самі цього не знаємо.

Запанувала гнітюча тиша, супроводжувана чавканням бруду під ногами та писком комарів, що кружляли навколо моїх супутників.

— Альде?

— Що?

— Ти навіть не прокоментуєш цю ситуацію? Зовсім на тебе не схоже.

— А що тут казати? Некроманти не люблять вогнемагів, і це взаємно. Так було за моїх часів і, мабуть, за твоїх нічого не змінилося.

— Та хто ж тебе знає. Може, є ідеї, як привернути до себе місцеве населення, щоб Лінс не надто... ображали?

— Яка ти раптом стала дбайлива... — з'єхидував підселенець.

— Між іншим, це в моїх інтересах. Спалити чверть цвинтаря ще треба постаратися.

— А-а, не хочеш згоріти, якщо її раптом хтось роздратує? Розумно.

— Взагалі, я мала на увазі, що вона цінний член команди.

— Я так і зрозумів. Тоді можеш сказати, що вона з тобою — і жодних проблем, — єхидний тон Альда видавав його думку про мої мотиви. — А якщо серйозно, запитай про місцевість, куди ви прямуєте. Тремтячих Пагорбів на моїй пам'яті не існувало, отже, вони з'явилися пізніше. І мені їхня назва зовсім не подобається. Якщо мої підозри виправдаються, то Лінс матиме чудову нагоду продемонструвати свої можливості на загальну користь.

Порада підселенця здалася мені розумною, і я вирішила їй наслідувати.

— Я так розумію, ви не бували серед Тремтячих Пагорбів?

— Ні, і я хотів би триматися від них подалі, якщо чесно, — відповів Меб. Лінс промовчала, мабуть, берегла дихання.

— А чи не знаєте, чому їх так назвали?

— Знаємо, — не обертаючись, промовив некромаг. — Там найбільше у світі поховання зомбі. Не упокоєних. Дивно, що ти не знаєш.

— Я вгадав.

Ось тільки ні радості, ні задоволення в голосі Альда я не вловила. Мабуть, він до останнього сподівався, що помилився у своїй здогадці.

— Тобто ці пагорби справді...

— Так, — перервавши мене, видихнула Лінс. — Про них... знають навіть... у моєму світі.

— Після з неймовірними зусиллями відбитого Третього вторгнення... Здається, це було через двісті років з моменту приходу Суртаза... Некромантів залишилося так мало, що в них просто не було сил упокоїти всіх загиблих людей, — у словах Меба мені почувся смуток. — Вогнемагам у той момент і у своєму світі було весело, тож навіть якби захотіли — не допомогли б. Загалом тисячі розчленованих тіл захисників нашого світу просто скинули в глибокі ями та гарненько так присипали землею, щоб не вибралися. За багато років ця земля поросла травою, деревами... Але кістки залишилися. І чекають свого часу.