Глава 7. В добру путь

— Повертайся.

Вимогливий голос Альда висмикнув мене з медитативного трансу. Магічний зір швидко відновився, і перше, що я побачила — танець малесеньких часточок пилу у сонячних променях, котрі навскіс перетинали невелику кімнату. Я спиралася об стіну спиною, сидячи на низькому ліжку, більше схожому на грубо збиту і нічим не вкриту тверду лежанку.

У приголов'ї — віконце з вузьким підвіконням, у ногах — невелика скриня. Вільного простору було небагато — відійти на три кроки від лежанки, і вже стіна — нерівна, складена з уже знайомого світлого каменю. Але мені було достатньо того, що кімната виявилася чистою і зовсім не виглядала занедбаною. А чи багато простору та затишку треба некромагові, який не відчуває ні тепла, ні холоду, а у свою подобу сну провалюється лише раз на пару тижнів?

— Як відпочила?

У голосі підселенця я не відчула ні тепла, ні турботи. Лише стриманий інтерес наставника, котрий вирішив з'ясувати, наскільки успішно учень засвоїв урок.

— Краще, ніж минулого разу.

Справді, все пройшло набагато краще. Якщо в попередні півроку я просто не розуміла, навіщо взагалі потрібна оця медитація — якщо в результаті я щоразу відчувала своє тіло ще менш цілісним і слухняним, лише згодом повертаючись у нормальний стан. Зараз все було інакше. Давно забуте почуття, ніби я нарешті виспалася. Я і за життя його нечасто відчувала.

— Добре. За півгодини тобі треба прийти до канцеліара.

А це вже було несподіванкою.

— Вже настільки пізно? По сонцю і не скажеш...

— Ти медитувала, не деактивувавши заклинання слуху. Я почув розмову в коридорі, Лінс та Меб вирішили не чекати опівдня.

Двері в кімнату були дуже тонкими та лише символічно відгороджували особистий простір від загального. Звичайно, за нею було чути практично будь-який шурхіт. По обидва боки.

— Це... люб'язно з твого боку, — якби я була живою, то напевно б усміхнулася. — Спасибі.

— Ти припустилася помилки, яка завадила тобі піти в максимально глибокий транс, — холодно відповів Альд. — Ми не знаємо, що чекає на тебе попереду, тому потрібно користуватися будь-якою можливістю відновити сили якомога повніше. Ти цього не зробила.

Бажання усміхатися зникло разом із мрійливо-ліричним настроєм.

— Зрозуміло, візьму до уваги.

Мда, не заздрю я учням Альда, якщо ті в нього колись були. З іншого боку, в уважності та послідовності йому не відмовити, тому з роллю наставника він справлявся, начебто й добре. Та й у нинішній манері спілкування я все ж таки знаходила певні переваги: хоч він уже встиг показати своє занудство у всій красі, зате перестав брати мене на кпини з будь-якого приводу.

— У тебе мало часу.

Точно. Ще одне завдання, яке він дав перед тим, як я пішла у транс. Виконати дію, названу ним химерним словом — діагностика. Загалом, перевірку, чи не сталося з тілом чогось під час моєї... відсутності.

Заклинання, що утримувало мої кістки в анатомічно правильній та цілісній купці працювало стабільно. Підтвердженням цього служило м'яке зелене свічення, що давало характерний відтінок моїй аурі, варто було подивитися на свою руку. Так, є декілька тріщин і сколів — надто незначних для того, щоб спотворювати потік магічної енергії. Принаймні поки що.

Єдине, що швидше дратувало, ніж насправді заважало — це торохтіння у черепній коробці відколотого шматочку очниці. Я мимоволі здивувалася тому, що він не випав десь дорогою до застави. Розкидатися шматками себе — погана звичка, тому я відправила уламок кістки в поясну сумку, принагідно влаштувавши ревізію і в ній. Крім маленького ритуального ножа з кістяною ручкою і такими ж піхвами, шматка крейди та кристала телепортації в сумці, цілком очікувано, нічого нового не знайшлось.

— Треба йти... — тон підселенця виказував нескінченне смиренне терпіння перед моєю неквапливістю.

— Я пам'ятаю.

Буркнувши коротку ментальну відповідь, я піднялася в повітря, з цікавістю спостерігаючи свою химерну візерунчасту тінь у сонячних променях. Так, треба було б попросити у канцеліара новий одяг. Не те щоб помітні крізь дірки кістки мене бентежили, але треба ж дотримуватися хоч якихось пристойностей?

— Ши-и-иза!

Судячи з голосу, це був Меб. Я підлетіла до дверей і зі скрипом відчинила її, очікуючи побачити некромага перед собою, але... У коридорі за дверима нікого не було.

— Давай жвавіше, зараз Лінс у Зануди, далі твоя черга.

Голос линув із загальної зали. На першому поверсі. Схоже, міркуючи про надмірну чутність, я своїм дверям добре підлестила.

— Швидше за все, після заселення маги зачаровують свої кімнати з власного розсуду та можливостей, — байдуже промовив Альд. — Інакше таке тісне сусідство було б... незручним.

— Обов'язково це з'ясую, якщо... коли повернуся.

Настрою розмовляти з підселенцем у мене не було. На щастя, він обмежився лише одним коментарем, тому я спокійно перетнула порожню залу другого поверху і спустилася на перший. Акуратно обігнувши злощасний стелаж, привітно махнула Мебові, який кивнув у відповідь, і вилетіла на вулицю. День обіцяв бути гарним — все ще тепле осіннє сонце яскраво виблискувало в небі без жодної хмаринки.

— Постарайся хутчіше зібратися, — некромаг виглянув з дверного прорізу, — ми з Лінс так подумали, що краще зайву пару годин відпочинемо на місці, ніж сидітимемо тут. Від Зануди одразу лети до Старого, ми чекатимемо на тебе в нього.

— Тобі так хочеться вирушити в дорогу?

Меб криво посміхнувся і хитнув покритою каптуром головою.

— Можна сказати й так, — і зник усередині, прикривши за собою двері.

Бойовий некромаг мав рацію — затримуватися справді не було сенсу, і я попрямувала до одноповерхової будівлі, з якої саме виходила Лінс. Скептично морщачись, вона рилась у наплічній сумці. І по тому, як помітно хилилася убік дівчина, я зрозуміла — її ноша була досить важкою.