Інтерлюдія І

Комендант просидів за своїм столом майже до самого світанку. Лорд Алонт Енес Атіад — до свого високого звання він так і не звик за роки керування заставою — був зайнятий тим, що до танцюючих в очах мушок вдивлявся у встановлений на столі кристал зв'язку. До болю у скронях вслухався в далекі відлуння переговорів на передовій сектору Хеф, що лунали в його голові.

Справи було відверто кепськими. Відполіровані чорні грані артефакту демонстрували потворних чудовиськ, породжених настільки збоченою магією, що хотілося просто не бачити, не чути, взагалі не знати про існування подібних створінь. Але в нього був обов'язок. І він змушував Алонта знати про те, що відбувається на межі світів. Совість при цьому змушувала його мучитися від неможливості допомогти тим, хто прямо зараз насмерть стояв проти істот Середньосвіту. Проте вони трималися. Принаймні, поки що.

Від спостереження за миготливими картинами нескінченних сутичок коменданта відвернув делікатний стукіт у двері. Гість, що з'явився в передсвітанкових сутінках, ніби не був упевнений, чи знаходиться Алонт взагалі у своєму кабінеті. Комендант деактивував заклинання на дверях, і в кімнату майже безшумно увійшов канцеліар. Він виглядав стомленим і змарнілим.

— Щось не так?

Питання прозвучало грубо, але зараз Алонту було начхати на те, що міг подумати його підлеглий. Хоча наодинці вони спілкувалися на рівних.

— Я... прийшов подякувати.

Комендант незрозуміло глянув на свого співрозмовника.

— За Кіт, — пояснив Мілех. — За те, що дозволив її замінити.

— Спробуй я перешкодити цьому, боюся, у нас би пів застави згоріло... Або навіть вся.

Алонт стомлено потер очі та, зітхнувши, вийняв чорний кристал із підставки, обережно опустив його в оббите темно-зеленим оксамитом нутро масивної скриньки. Закрити кришку, замкнути її заклинанням, сховати скриньку з артефактом у ящик столу, перевернути підставку, що використовується вдень для утримання на місці всюдисущих пергаментних аркушів... Ці рутинні дії він робив щоночі вже протягом тижня. Хоча йому самому цей час здавався цілою вічністю.

— А ще — в Тремтячих Па-а-агорбах з'явилася б армія некерованих мерців, — мовчки поспостерігавши за механічно вивіреними рухами коменданта, сумно додав канцеліар.

— Мерці нам і тут знадобляться.

— Усе так погано?

Алонт поволі підняв погляд. В очах Мілеха комендант побачив страх і відчув, як його накрило хвилею огиди. Розумом він тямив, що для нормальних людей подібна реакція перед смертельною небезпекою цілком природна. Принаймні для тих, хто не провів більшу частину життя в нескінченних сутичках з різного роду нежиттю і через це просто розучився її боятися. Але серце вважало інакше, і з почуттям огиди комендант впоратися все ж не міг.

— Так, — зло відповів він, — і навіть набагато гірше, ніж ти можеш собі уявити. А якщо підтвердяться мої найгірші здогадки щодо Тремтячих Пагорбів — усе стане зовсім погано. Якщо якесь зі створінь Середньосвіту прорвалося через захисний бар'єр і тепер вештається околицями, збираючи мертварів і керуючи ними…

Алонт глибоко вдихнув у спробі заспокоїтись. Втомлено і безнадійно махнув рукою.

— Я... розумію, — товстун опустив очі. — Я підготую Кіт.

— Постарайся, — буркнув комендант. На зміну огиді прийшов жаль. Перед ним стояла людина, яку життя потріпало анітрохи не менше. Принаймні рідні самого Алонта померли швидко і нічого не встигли зрозуміти. — Я щиро сподіваюсь, що її допомога не знадобиться, — уже м'якше додав він. — Але, будь-що, потурбуйся, щоб твоя внучка була готова і не... втратила контроль над собою. Інакше нам усім кінець.

— Добре, — кивнув канцеліар. — Вона зараз цілком осудна й адеква-а-атна.

— Та невже? — спершись на стіл, Алонт хитнув головою. — Спроба взяти ліча під контроль не надто схожа на адекватну поведінку.

— Мабуть, їй було цікаво, — Мілех знизав плечима. — Вона вперше побачила ліча. Добре, що Шиз виявилася досить спокійною і поблажливою, щоб не вбити її за це на місці.

— На мій погляд, із новенькою теж все непросто.

— Про що ти?

— Ти часто бачив дев'ятнадцятирічних дівчат, що так легко піднеслися?

— Це риторичне пита-а-ання, я пра-а-авильно розумію?

— Можна сказати й так. Їй дев'ятнадцять років, і вона – ліч. Цей факт сам собою викликає питання. Як?

— У її анкеті немає нічого визначного. Крім посмертної форми, звичайно... Можливо, вона просто виявилася досить удачливою і занадто хотіла жити.

— Якби цього було достатньо, лічей не довелося б перераховувати на пальцях. Ми явно чогось про неї не знаємо. І це мене непокоїть...

— А ти не припускаєш, що почала збуватися остання з Промов Сурта-а-аза. Та, в якій йдеться про...

— Я пам'ятаю зміст усіх його промов. Остання мені подобається найменше, — скривився Алонт. — А ще — я не вірю в пророцтва, — втомлено додав він, прикриваючи очі та відкидаючись на спинку стільця. Той рипнув, ніби незадоволений цим.

— Коли не залиша-ається іншої надії, треба вірити хоча б у щось, — м'яко вимовив канцеліар і, не дочекавшись відповіді, сумно посміхнувся своїм думкам. А потім майже беззвучно покинув кабінет коменданта, що вже встиг задрімати.