Глава 6. Команда

Якщо тиша може бути стривоженою, вона була саме такою. І першою її порушила Лінс.

— Я піду з тобою, — її слова пролунали тихо, але їх почули всі.

— Лінс, припини, — тяжко зітхнув Меб. — Я туди й назад.

— Це не обговорюється, — рудоволоса рішуче попрямувала до Кіт, яка з відсутнім виглядом перекидала між пальцями останню білу фішку. Забравшись із ногами в крісло, вона виглядала... дивно.

— З нею щось не так, — Альд знову чи то підслухав мої думки, чи сам дійшов того ж висновку.

— З Лінс чи з Кіт? — про всяк випадок уточнила я.

— Я сказав би, що з обома, але мотивація першої мені хоча б зрозуміла. Кохання часом змушує творити... дурниці, — байдуже озвався підселенець. — Але друга... з нею щось зовсім не так.

— З моменту нашого... хм... знайомства вона не промовила жодного слова.

— Отож-бо. Навіть коли їй загрожувала небезпека. Не кажучи вже про самогубну спробу взяти під контроль ліча, — помовчавши, Альд холодно додав: — Їй пощастило, що в той момент керував тілом не я.

— Ти справді зміг би зробити з нею те, про що говорив?

— Це справді була б найнешкідливіша річ із тих, що я міг би з нею зробити.

Уточнення того, що він вважає більш шкідливими речами, я вирішила залишити на опісля. Лінс тим часом мовчки простягла Кіт свою чорну фішку. Та повільно підвела очі та розгублено подивилася на вогнемага.

— Обміняймось, — сказала дівчина.

Кіт мовчки опустила погляд на білий кругляк у своїй руці та вкотре прокрутила його між пальцями. Знову і знову. Комендант з незворушним виглядом забарабанив пальцями по дерев'яному поручню сходів. Очікування затягувалося.

— Схоже, вона таки трохи не в собі, — задоволено підсумував Альд. — А може й не трохи.

— Чудовий діагноз, пане цілитель, — як тут не з'єхидувати. — Будете лікувати чи хай живе?

Підселенець вшанував мене відповіддю, та й ситуація зрушила з мертвої точки — Кіт повільно й обережно простягла свою фішку на відкритій долоні. Лінс швидко, ніби боячись, що дівчина передумає, замінила біле на чорне. А потім, з переможним виглядом повернулася до похмурого Меба.

— Цікаво, що вона не спробувала помінятися з тобою.

— Хочеш сказати, що я — найменше з двох лих?

— Хто зна, хто зна, — задумливо промимрив Альд на межі моєї свідомості. — Але наполегливо рекомендую триматися від Кіт подалі. Щоб уникнути якихось... неприємних несподіванок.

— Це ще добре, що ніхто не спробував помінятися з Мебом. Уяви, якби замість нього пішов чорнокнижник.

— Ліч-невдаха і божевільний воскреситель — чудова компанія потенційному самогубцю, — хмикнув підселенець.

— До речі, це було вельми образливо.

— На правду не ображаються.

Альд мав рацію, така команда справді представлялася тим ще видовищем, а про попадання в небезпечну ситуацію таким складом, мабуть, краще не думати взагалі. На щастя, все склалося інакше. Напевно.

— З результатом жеребкування визначилися, — задоволено кивнув сер Алонт, — ви троє — йдіть за мною.

Під гомін побажань вдачі та слів прощання ми зійшли вниз слідом за комендантом. Я летіла останнюю у процесії, яка прямувала до будівлі з кабінетом коменданта, й мимоволі задумалася про те, чи у повному складі ми повернемося назад. Непевність лякала не лише Альда.

— А вона часом не німа, як гадаєш? — подав голос підселенець.

— Що? — я заледве переключилася зі своїх думок на черговий, напевно геніальний, висновок про очевидні речі.

— Кіт, — терпляче пояснив Альд, — мені здалося, вона так чи інакше усвідомила те, що відбувається, але все одно — не промовила ні слова. Навіть не попрощалася. За жестами та мімікою я не зміг поспостерігати — ти дивилася в інший бік.

— Навіть якщо й так, то що з того?

— Та нічого, просто якщо вона не з народження така, то, можливо, ти зможеш навчити її чарів мови. Зайва боржниця тобі не завадить, з урахуванням її ймовірного родича.

— Я зараз із куди більшим задоволенням сама б навчилася заклинанню німоти та застосувала його на тебе. Якщо сам помовчати не можеш, поки мені розповідають про майбутнє завдання.

Грубо, але дієво. Підселенець замовк.

— ...деталей я справді не знаю, на жаль, — похитавши головою, промовив комендант, відчиняючи двері до свого кабінету і пропускаючи нас усередину. — І це мене нервує не менше, ніж вас. Але я маю віддати цей борг.

— Тобто... — тихо промовила Лінс, — вони просто поставили вас перед фактом, що треба когось відправити?

— Хто вони? — вирвалось у мене.

— Нам тут Ста... сер Алонт секретну інформацію видає начебто, — невесело посміхнувся Меб.

— Вибачте, заклинання слуху погано працює.

По обличчях присутніх я зрозуміла, що виправдання відверто таке собі. Але не розповідати ж мені про надмірно балакучого підселенця?

— Вони — це столичне керівництво, — сухо відповів комендант. — Як уже сказав Мебіор, я справді зараз надаю інформацію, яку не варто без серйозних підстав робити надбанням громадськості. Мета вашого прибуття, наскільки я її розумію — посилення обороноздатності застави, що запросила допомогу. На підконтрольній їм території стало надто багато нежиті, і втрати людей у них відповідні. Поки прибуде поповнення зі столиці — треба протриматися наявними силами

Ніби замислившись про щось, він перевів похмурий погляд на вікно, що було в кабінеті. Стулки зачинилися і ледь помітно замерехтіли від магії.

— Запечатав від можливого підслуховування, — хмикнув Альд.

— Помовчи.

— Це офіційна причина вашого прибуття. Істинну, як я вже сказав, не варто розголошувати без потреби, але якщо запитають — відповідь у вас є, — тим часом продовжив сер Алонт. — Але є одна... неофіційна обставина.