Глава 5. Таємниче завдання

Ніч — поняття розтяжне. У цьому я переконалася, безцільно літаючи територією застави та розглядаючи все, що попаде в поле мого магічного зору, оскільки ні місця збору, ні часу його початку комендант мені не повідомив. Втім, як і подробиць майбутнього завдання. Напевно, випадковим спостерігачам мої хаотичні переміщення здавалися дивними.

— Якщо їх узагалі хтось запримітив. Не кажучи вже про те, що нормальні лічі в принципі подібним не займаються.

Ніяк не звикне мій підселенець, що нормальним лічем я стану нескоро. Хіба що сотню-другу років, якщо пощастить. Якщо хтось раніше не упокоїть.

— Починається сеанс самобичування? Я можу взяти участь?

Подумки відмахнувшись від чергового знущання Альда, я почала огинати величезний віз, догори навантажений тюками з чимось, схожим на шерсть. І налетіла на Меба. Втім, парубок не виглядав здивованим подібною зустріччю.

Цікаво, чи він добре бачить у темряві? Бо вже чим-чим, а надмірною освітленістю внутрішній двір і споруди, що оточували його, якось не могли похвалитися. Мінімальною, втім, також. Зовсім не освітлені.

— Нарешті, — чи полегшено, чи задоволено видихнув він. — Я тебе вже котру годину шукаю.

По легкому магічному світінню райдужної оболонки його очей я зрозуміла, що в темряві він таки бачить. І навіть одразу мене впізнав. Втім, це якраз не дивно. Щоправда, не пригадую, коли ми встигли перейти на «ти».

— Щодо завдання?

— Так, Старий наказав усім вільним від завдань некромантам зібратися за півгодини.

— Старий?.. — хто зна, раптом це можливість дізнатися про чергову керівну особу застави до безпосередньої зустрічі з ним.

— Комендант, — коротко відповів Меб, жестом запрошуючи слідувати за собою. — Ми так його кличемо, — зиркнувши на мене через плече, він додав, — між собою.

— А скільки... вас? — було б безглуздо сподіватися, що все населення застави складає четвірка живих і кільканадцять зомбі.

— Окрім Старого, Зануди й тебе, зараз у фортеці чотири людини. Ну і ми з Лінс ще. А загалом — приблизно півтора десятка. Одні приходять, інші... йдуть. Сама розумієш.

— А Зануда це хто? — не те щоб я не здогадувалася, кого нагородили таким прізвиськом, але краще перепитати.

— Мілех, звичайно ж, — у голосі рослого некромага пролунала посмішка.

— А чому він Зануда?

— Одразу видно, що ти жодного разу не надавала йому звіт про виконане завдання...

— О... — я не знала, що відповісти. Жоден з моїх наставників нікому ніяких звітів не надавав.

— Так що в тебе все ще попереду, — реготнув Меб.

— А куди ми йдемо? — тільки тепер я помітила, що некромаг вів мене до одного з двоповерхових будинків. — Комендант же...

— Куди-куди, до житлового корпусу. Знайомитись, — буркнув хлопець. — По-хорошому, після анкетування Зануда мусив відправити тебе заселятися. Я тому й подався тебе шукати, подумав, раптом сталося щось.

— Комендант хотів отримати анкету до заходу сонця, тому канцеліар відправив мене показувати її відразу після заповнення.

— Ясно.

— А як ви довідалися, навіщо я тут?

— Застава маленька та тісна, добре все чути, — безтурботно відповів Меб, широким кроком перетинаючи, всупереч його словам, досить просторий внутрішній двір.

— Могла б і здогадатися, що вони підслуховували, — зауважив Альд. — Судячи з реакції його напарниці, вона остерігалася... твого прибуття.

— Чому Лінс мене остерігалася? — цікавість — моє все.

Некромаг кинув через плече уважний погляд. Пройшло кілька секунд, перш ніж Меб нарешті відповів.

— Стався неприємний випадок... — промовив він настільки тихо, що якби мій слух не був магічним, я б і не почула ці слова. — І Старий погрожував перевіркою зі столиці. А Лінс тут... не зовсім легально.

— ЇЇ б вигнали?

— Напевно.

— А повернутись додому?

— Не можна.

Поки я розмірковувала, чи не надто нахабно буде з мого боку запитати про причину, через яку Лінс не може повернутися на свою батьківщину, ми вже наблизилися до вхідних дверей житлового корпусу, якщо Меб мав на увазі саме цей двоповерховий будинок. Навіть біглого погляду в темряві було досить, щоб зрозуміти, що його двері бачили... всяке. Некромаг майже на ходу штовхнув їх, але потім, зупинившись, притримав стулку і широким театральним жестом запросив мене увійти першою.

Магічний зір дозволяв мені вільно орієнтуватися у темряві. Тому, перелетівши через поріг, я побачила простору залу. Погаслий світильник, що звисав зі стелі, ледь помітно погойдувався над порожнім центром приміщення, тоді як по периметру, вздовж стін, без видимої логіки були розставлені стільці, табурети, триноги, стійки зі зброєю, стелажі зі сувоями та книгами, великі й маленькі скрині та пара мішків.

— Проходь, не соромся.

Захопившись розглядом, я і забула, що Меб все ще знаходився на вулиці. А схаменувшись, посторонилася, дозволяючи некромагу увійти. Він переступив через поріг і відразу рушив кудись убік — там, за одним зі стелажів, виявилося досить-таки круті сходи нагору. Дочекавшись, поки Меб проскрипить усіма п'ятнадцятьма вузькими щаблями, я просто скоригувала заклинання левітації та здійнялася поверхом вище. І опинилась у приміщенні, набагато менше і тісніше того, що було на першому поверсі. Одразу відчула спрямовані на себе чужі погляди. Одночасно з цим Альд стривожено стрепенувся у моїй свідомості. Важко сказати, яке з цих відчуттів мені не сподобалося сильніше.

— Ось і наше поповнення, — оголосив Меб присутнім.

П'ять пар очей слабо світилися у темряві та дивилися на мене. Лінс, що спиралася ліктями на спинку крісла, невпевнено усміхалася куточком рота. У самому кріслі зручно влаштувалась коротко стрижена брюнетка — вона схилила голову до плеча, відверто мене розглядаючи. Чоловіки, що сиділи півколом на підлозі, відволіклися від якогось свого заняття і з мовчазною увагою спостерігали за мною.