Глава 4. Комендант і канцеліар

— Цікаво... і як?

— Найімовірніше, двері відчиняються магією, — Альд вирішив оголосити черговий висновок із розряду очевидних. — Так, безумовно.

— І без тебе бачу, — огризнулася я. — Але я не знаю жодного відмикаючого заклинання.

— Я теж відповідного не пригадую.

На мить мені здалося, що підселенцеві чомусь стало... весело?

— Але ж ми можемо її вибити, — запропонував він.

— Чудовий план, — ситуація вже почала мене нервувати. — Ось так візьмемо й винесемо двері до кабінету коменданта хай і невеликої, але все ж таки застави. Навряд чи після цього він буде радий мене бачити.

— Невже у шановного ліча, якому не виказують належної поваги під час зустрічі, нема на це права?.. — вкрадливо поцікавився Альд.

Питання змусило мене на мить замислитися. Спокусливе рішення, будь я дійсно поважним лічем. Некромагом, який самостійно зумів здобути контроль над своїм посмертям. Ключове слово – самостійно. У моєму випадку це було зовсім не так.

— Ні, — коротко відповіла я. — І ти чудово знаєш, чому саме.

— Невже в цій відповіді я чую нотки вдячності за твою врятовану душу? — у голосі підселенця чувся неприкритий сарказм. — Хоча... ні, здалося.

Починається... Щоразу одне й те саме.

— Я не просила мене рятувати.

— Так, звичайно, ти просто дуже хотіла жити...

— Відколи це заборонено?

— Це небезпечне бажання, якщо вмираєш у місці ув'язнення могутнього некроманта.

— Ой вибач. Знай я, що ти там ув'язнений, то залюбки померла би в іншому місці.

Наша безмовна суперечка перервалася несподівано — на темному дереві проявилося сяйво сріблястого візерунку, і двері безшумно відчинилися самі. Я надала стулці прискорення, і та плавно відчинилася, відкривши моєму погляду невелике приміщення, біля дальньої стіни якого стояв масивний дерев'яний стіл. А за ним сидів чоловік, який зовні являв собою повну протилежність баченому раніше Мілехові.

Бліде, посічене зморшками, але гладко виголене обличчя з важким вольовим підборіддям. Коротке чорне волосся з сивиною. Немолодий некромаг підвівся мені назустріч і виявився немаленького зросту.

— Хм, таки схиляюся до неординарної особистості, — не втримався від коментаря Альд. — Яка ще й непогано збереглася фізично, зважаючи на поважний вік.

— Говориш так, ніби йому сотня років.

— Сотня — не сотня, але півстоліття точно є. Може, навіть старше. За моїх часів жартували, що некроманти так довго не живуть.

— І до якого віку доживали некроманти у твої часи?

— По-різному.

— А ти?

Підселенець не відповів.

Комендант застави здавався непорушною скелею. Він навіть виглядав якимось сірим, трохи темнішим за камінь, з якого були складені стіни та будівлі фортеці. Ніби припорошений пилом. Єдиною яскравою плямою на його обличчі були очі — пронизливо блакитні, як льодовики на вершинах чорних гір, що виднілися з вікон будинку моїх батьків.

Комендант вийшов з-за свого столу, зробив пару кроків назустріч і недбало сперся стегном об стільницю. Холодні блакитні очі не виказували жодних емоцій, погляд був уважним і чіпким.

— Чим зобов'язані?.. — замість привітання промовив некромаг.

— М-м-м... Здрастуйте, — у присутності цієї кам'яної брили в людській подобі я відчула себе зовсім ніяково. — Ви комендант застави?

Схоже, звичка озвучувати очевидні речі заразна.

— Так, — була коротка відповідь.

Якби я була живою, то перед наступною фразою зробила би глибокий вдих, як перед стрибком у холодну воду. Але у формі ліча довелося обмежитися клацанням щелепою.

— Я, Шиз Асшен Несхат, прошу прийняти мене на стажування.

Комендант підняв брови. Щоправда, такий природний вираз подиву на його обличчі найменше нагадував про цю емоцію. Погляд залишався таким самим холодним і вивчаючим.

— Що?

— Я прошу прийняти мене на стажування.

— Дивний жарт.

— Я не жартую, — що ж, як і очікувалося, настав момент пояснень, — так вийшло, що я стала лічем у юному віці та не встигла закінчити навчання. Тому вирішила звернутися за допомогою до некромага на найближчій заставі.

Повисла тиша. Комендант примружився і зміряв мене поглядом.

— Альде, він мені не вірить.

— Спокійно він тебе сканує.

— Але я нічого не відчуваю.

— Ось тому тобі й потрібне стажування.

Сперечатися було безглуздо. Хай там як, загалом я повідомила коменданту все, що могла. Залишалися деталі — моє походження, схильність до некромагії, ім'я загиблого наставника, мій вік на момент загибелі та місце, де це сталося. Все, крім останнього, легко перевірялося — покійний Калір потурбувався про реєстрацію мене, як своєї учениці.

А от щодо місця моєї загибелі Альд настійно рекомендував збрехати. Як і промовчати про те, що в моєму тілі знаходяться дві душі замість однієї. І причину його стривоженості я не могла зрозуміти, як не намагалася. Так, це дивина, про яку не варто кричати на кожному розі. Але я не була впевнена в тому, що зможу збрехати у відповідь на пряме запитання.

— Що ж, Лінс знову пощастило, — зітхнув комендант, повертаючись за свій стіл.

— Вибачте?..

— Ви прийняті. Нам не завадять свіжі... кістки, — від кинутого в мій бік холодного погляду я б зіщулилася, якби я мала таку нагоду.

— А... — відповідь коменданта виявилася для мене несподіванкою. Нічого, крім подяки, на думку не спало. — Дякую.

— Писати вмієте? — не менш несподіване питання.

— Так.

— Вирушайте до Мілеха, він — канцеліар застави, зарахує вас на постачання. У нього заповніть анкету з даними про себе. Є запитання?

— Мілех — це такий... — я окреслила руками в повітрі подібність кола, — кругле-е-енький некромаг? З килимами?