Глава 3. Застава

На галявину вийшли двоє. Попереду йшов високий і міцно складений парубок у плащі з насунутим на лоба каптуром. Озброєний довгою булавою з важким навершям, він, напевно, був основним джерелом почутого мною шуму. Слідом за ним з підліску вийшла струнка рудоволоса дівчина, приблизно на голову нижче за мене. Тихо про щось перемовляючись, незнайомці обережно озирнулися і тільки після цього глянули на мене. Парубок дивився з осторогою, дівчина — з цікавістю.

— Так і будемо дивитись одне на одного? Вас хоч і двоє, але в мене нема повік, тому й не кліпну, — навряд чи вони вважали дружнім оскал мого черепа, але я чесно старалася.

— Не мертвар, — парубок з очевидним задоволенням констатував очевидний факт.

— А ти здогадливий, — єхидно відповіла я. Принаймні, це мало пролунати єхидно, але вийшло як завжди — тобто, ніяк. Беземоційно.

— Як тебе звати? — дивлячись на мене, дівчина примружилася. Мабуть, щось собі вирішивши, вона легенько торкнулася руки хлопця і зробила крок уперед.

— Шиза. А вас?

Двійко перезирнулась, як мені здалося, досить насторожено. 

— Молодець, — підселенець задоволено хмикнув, — не забула, як я тебе попереджав, щоб не повідомляла повне ім'я незнайомцям. Чи мало хто захоче тебе упокоїти...

— До речі, я й до тебе це знала.

— Я — Лінс. А його звуть Меб, — нарешті, промовила дівчина.

Теж обережні. Не те щоб я могла завдати їм шкоди, використовуючи їхні імена... Але хто зна, чого можна очікувати від скелетованого ліча, чи не так? І переконувати їх в іншому я поки не збиралась.

— Приємно познайомитись, — інтонаційні можливості магічного голосу вкрай обмежені, тому фраза прозвучала досить холодно, що не надто зменшило напругу у нашому спілкуванні.

— М-м-м... — Лінс зам'ялася, ніби не наважуючись поставити питання, що її цікавить, — якими шляхами опинилися в наших краях, пані-ліч?

Ой як незручно зараз буде. Посмертна форма ліча вважається вершиною розвитку некромага, й досягають її одиниці. Отже, вони, напевно, вважають мене кимось дуже могутнім. Хоча... Я ж не зобов'язана їм звітувати щодо своїх можливостей. Тож не завадить трохи недомовок.

— Я? — зробивши значущу паузу та окинувши поглядом усіяну шматками тіл галявину, я відповіла: — Шукаю заставу. Має бути десь тут поблизу.

Меб хмикнув, Лінс округлила очі. В тиші, що запанувала, я могла чути, як перші мухи вже почали кружляти над особливо ласими шматками мертвечини.

— Ти думаєш про те, про що і я? — несподівано спитав Альд.

— Як ти любиш говорити, іноді я взагалі не думаю. І не прикидайся, ніби не чуєш усі мої думки.

— Не всі й не завжди, могла б і сама помітити. Але ти не дарма помітила мух. Хлопчик був упирем, магія захищала його від комах до самого моменту упокою. Але мертвар... він був свіжим. Зовсім свіжий зомбі. Розумієш, до чого я веду?

— Що десь поруч швендяє нежить, здатна залюбки вбити некромага?

— Не просто вбити, а раптово. Не давши йому підготуватися й убезпечити себе від такого посмертя. Звідси питання...

— А чи точно це нежить, а не людина?..

Забувши, я клацнула щелепою, і цей звук виявився до непристойності гучним. Парочка здригнулася. Вони все ще трималися від мене на шанобливій відстані. Збиралися напасти, але поки вагаються?

— Ну то й що? Підкажете, де тут найближча застава?

Ось за що я зазвичай ненавиджу свою посмертну форму — за відсутність міміки та більшості супутніх засобів вираження емоцій. Але зараз ця прикра обставина була мені в поміч — співрозмовники за всього бажання не змогли б зрозуміти, що я насторожилася. Трохи наполегливості, і...

— Ми якраз звідти, — Лінс нервово посміхнулася і зиркнула на Меба. Той байдуже знизав плечима.

— Невже теж некромаги. Думаєш, ренегати? 

— Якщо ти спроможешся подивитися їхні аури...

— Як варіант — воїн та маг-стихійник...

— Нам сказали — тут мертвар, але бачу, робота вже виконана, — з цими словами парубок демонстративно причепив булаву до пояса.

— ...То побачиш, що парубок — некромант, — підсумував Альд. — А дівчина...

— І як вона йому не заважає?

— Хто? Дівчина? — певно, підселенець зовсім не стежив за моїми словами.

— Булава. Вона ж має за все чіплятися. Чи ні?

Альд мученицьки зітхнув і замовк, утримавшись від коментарів.

А Меб вже переключив свою увагу на рештки, що валялися в траві.

— Черепа розколоті. Шкода.

— Значить, повертаємось на заставу... Можемо вас супроводити, якщо забажаєте, —  запропонувала рудоволоса, чомусь досі виглядаючи стривоженою. — Ви надовго до нас?

— Поки що не знаю, — як казав мій наставник, невизначеність дає простір для маневрів. — Як вийде.

— Майстерна робота, — чи то похвалив, чи то вразив Меб, двома пальцями піднімаючи з землі тонко нашарований філей упиря і дивлячись крізь смужку плоті на сонце, що вже хилилося до заходу.

— Чув? — уїдливо поцікавилася я в підселенця. — Тебе похвалили... Мабуть.

— До речі, — парирував Альд, — хвалили не мене, а тебе. Тож май на увазі – можуть попросити показати, як це робиться.

— От і покажеш.

— Ну то що, підете з нами? Чи пізніше до нас заглянете? — остання фраза Лінс, як мені здалося, пролунала з надією.

Цікаво, з чого раптом вона так занервувала?

— Альд, як вважаєш?

— Я хотів би обійтися без їхньої компанії.

Дізнайся думку Альда — і зроби навпаки. Завжди спрацьовувало.

— Я вирушаю з вами, — була б в мене така можливість, я б широко усміхнулася при цих словах. Але довелося обмежитися все тим же доброзичливим оскалом. — Телепорт чи пішки?

— Телепорт, — озвався Меб, носком чобота піддягаючи й відкидаючи з дороги грудку плоті, що раніше належала мертвареві. — Є стаціонарний, година пішки звідси, — парубок усміхнувся, — іноді навіть стабільний.