Глава 2. Мертвар

— Назад, — тихо наказала я селянам, що злякано завмерли за моєю спиною.

Двічі повторювати не довелося – мужики вже й самі побачили мертваря. Схоже, вони навіть дихати намагалися рідше, хоч і, напевно, не уявляли, наскільки насправді небезпечний цей вид нежиті. На щастя, зомбі-некромаг, чия аура виразно віддавала відтінком гнилої зелені, поки не встиг зацікавитися нами. Щось похрипуючи собі під ніс, він бадьорим човгаючим кроком прямував до голови упиря, що скиглила і клацала щелепами.

— Тепер ти розумієш, як тобі пощастило?

У голосі Альда, як мені здалося, пролунала гіркота. Я ніколи не бачила мертварів, хоч і знала про їхнє існування. Але якщо мені не довелося зіткнутися з ними в інших світах Кільця, то у своєму рідному світі подібну зустріч я взагалі вважала чимось неймовірним. Некромагів навкруги вистачає, завжди знайдеться хтось, здатний надати своєму колезі останню послугу і не дати піднятися у вигляді небезпечної тварюки.

Той, хто вийшов на галявину, викликав у мене змішані почуття здивування і страху. Зомбі — це погано, але навіть найслабший мертвар вартий щонайменше десяти повсталих. Зберігаючи магічні здібності та збочену подобу самосвідомості, зомбі-некромаг продовжує захищати — тільки вже не живих.

Мені справді пощастило. Безглуздо заперечувати це, наскільки б мене не дратував сам факт, що підселенець в цьому правий. Бо півроку тому, самотньо вмираючи на околиці іншого світу, я стала б таким самим мертварем. Але Альд якимось чином зумів утримати мою душу від перетину тієї межі, за якою некромаг сам стає чудовиськом. У результаті я повстала лічем і зберегла ясність розуму, хоч мій підселенець у цьому іноді має сумнів.

Чоловіки тихо відходили назад, а я залишалася на місці, спостерігаючи за мертварем. Той діловито шукав у густій траві шматки тіла упиря, вже повністю зібравши тулуб і приклавши до нього голову. Вона навіть встигла прирости, як показував магічний зір.

Часу на роздуми залишалося дедалі менше. Я не мала ілюзій щодо власних здібностей — шансів впоратися із зомбі-некромагом у мене просто не було. Мало досвіду, нестабільний потік магії через неконтрольовану емоційність — це мої недоліки за словами підселенця.

— А-а-альде-е, що робити?

— Йти звідси.

— Що значить — йти?! - похмура приреченість у голосі підселенця мені зовсім не сподобалася. —  Ти ж досвідчений і могутній некромаг! Та ти ж одним поглядом маєш таких упокоювати!

— Я радий, що ти нарешті гідно оцінила мої можливості, але... — Альд затнувся. — Я не можу.

— Ясно, отже, не такий уже й могутній... — я навіть не намагалася приховати розчарування.

— Не в цьому справа.

— Тоді в чому?

— Тобто ти не знаєш... — у його голосі пролунав подив навпіл з розгубленістю. — Хм. І як я раніше не зрозумів?.. Це багато що пояснює.

— Ой, ніби ти не знаєш, що я багато чого не знаю. Що цього разу?

— Неважливо. Принаймні зараз, — на моє полегшення, Альд явно відчув себе впевненіше, хоча наступна фраза трохи зіпсувала це враження. — Але треба йти звідси якнайшвидше. Доки він зайнятий упирем.

— Припустимо, ми підемо. А селяни?

— Якщо вони дожили до своїх років, то необхідні для виживання навички, напевно, мають.

— Це неправильно.

— Авжеж, ми можемо залишитись. Щоправда, тоді тобі доведеться віддати селян упирю на розправу. Але сама залишишся цілою, ти ж нежить — доки не втрутишся, мертвар тебе не чіпатиме, — байдуже промовив підселенець. — А якщо заступишся за живих, матимеш справу і з упирем, і з мертварем.

— Але ж ти...

— Тому я пропоную всім піти звідси, поки мертвар зайнятий. А після цього дістатися застави та повідомити місцевих некромантів...

— Некромагів, — за звичкою виправила я.

— ...що на околицях завівся мертвар, і нехай вони самі розбираються з ним.

Докладний план дій виглядав настільки ж привабливо, наскільки малоймовірним здавалося успішне дотримання його. Селяни ж під час нашого мовчазного діалогу даремно не втрачали часу: повільно, крок за кроком, вони відступали через підлісок углиб гаю. Дивно, але при цьому не хруснула жодна гілочка, тільки тихо шелестіло листя. Упир, мляво посмикуючись, тим часом лежав і регенерував, а мертвар розшукував його ліву стопу. Вона закотилася в ямку за кілька кроків від мене. Можливо, у селян справді був шанс вижити.

Був. Доки не застогнав зцілений хлопчик.

Звук був тихим, але його виявилося достатньо, щоб упир миттю насторожився. Листя-листям, а голос живої істоти нежить чула чудово. Мертвар замовк і повільно підняв голову, наче прислухаючись. Почалося.

— Альде, він зараз кинеться, — я мимоволі зраділа, що думки не передавали моєї паніки. Напевно.

— Невже помітила, — уїдливо озвався підселенець. — Не рухайся, — холодно додав він. — Ти нічим не зможеш їм допомогти.

— Не можна. Не можна так, — попри очікування, емоційна хвиля швидко схлинула. Мої думки раптом стали кришталево чистими та ясними. У пам'яті одразу спливло заклинання, яким можна було знерухомити хоча б упиря. Що ж, принаймні друга моя смерть буде не такою дурною та безглуздою.

— Вони збиралися спалити тебе, — в голосі Альда з'явилися нотки, схожі на подив.

— Через незнання.

— Пані-некромант... — з-за моєї спини пролунав тихий голос старости.

Кульгаючи та намагаючись поменше спиратися на куксу лівої ноги, упир рачки зробив у наш бік кілька невпевнених кроків. Очевидно, регенерація ще не завершилася. Та й відрубана ступня все ще валялася поряд зі мною. Не зможе нормально стрибнути. Добре.

— Тікайте, швидко, — можна було вже не ховатися, — я затримаю їх, скільки зможу. Виживете — відправте когось на заставу. Скажіть їм, що зустріли мертваря.