Глава 1. Маленька велика різниця

Дії селян неподалік інтригували. Заготовлена ними кількість деревини була достатньою для запікання баранчика або кабанчика, але ніяк не для спалення ліча на кшталт мене. Мабуть, у першій справі у них було досвіду значно більше, ніж у другій. Або просто не встигли зібрати потрібну кількість, що ймовірніше. Повільно повертаючи голову, я зосередилася і по аурах перерахувала майбутніх смертників: п'ятеро дорослих поруч, на галявині, і в гаю неподалік шурхотять хмизом ще двоє хлопчаків. Якщо зосередитись, зможу...

— Смію тобі нагадати, що ти їх маєш захищати, — у голосі Альда було чути глузування. Ситуація, що склалася, його явно забавляла.

— А вони — поважати мене всіляко, як захисницю і благодійницю, — активувати заклинання мови для сперечання з голосом у своїй голові — така собі ідея, тому ці слова я виразно подумала.

— Хто ж тобі винен, що ти надто схожа на тих, кого маєш знищувати...

Справді, і хто мені винен, що я — скелетований ліч? Час би вже звикнути до того, що варто трохи зануритись у себе після невдалої телепортації, як купку моїх кісток знаходять, завертають у мій же плащ і несуть на багаття, вважаючи звичайним скелетом. А з безмозкими кісточками розмова коротка: якщо поряд немає некромага — руки в ноги, і до найближчої застави, де він є. А якщо застави поряд немає — вдарити скелета чимось важким, аби роздробити якомога більше кісток, а потім спалити вщент цю купку, що гримить і клацає щелепами. Вогонь – найкращий засіб проти будь-якої нежиті, це в наших землях кожна дитина знає. Цікаво, їх взагалі не бентежить те, що я аж надто спокійно лежу?

— Ти б їм сказала хоч слово, чи що... Раптом вони знають, що звичайна нежить не розмовляє.

— Еге ж, і спалять мене, як незвичайну...

Але ідея видалася мені непоганою, хоч у дієвість її майже не вірилось. Принаймні ,попередні три рази не допомогло. З іншого боку, вбити їх я завжди встигну, якщо припече. Що ж, спробуємо...

— Ви спалювати мене збираєтесь, чи що?

Молодець, Шизо, гарний початок розмови. Чоловік, що знаходився поруч, схоже, дійшов того ж висновку. Обережно задкуючи від мене, він витяг з-за пояса сокиру і міцно стиснув топорище. Мабуть, таки треба було спочатку привітатись.

— Якщо ви не помітили, я — некромаг. І взагалі...

— Ку-у-уль! Ти чув? Оця скелетина зібралася і заговорила!

Якби у мене були вуха, від басовитого лементу селянина з сокирою їх напевно заклало б. Все-таки, є перевага в тому, що можливість бачити, чути та говорити мені вже півроку забезпечує магія.

— Так дай їй обухом в лоба, щоб не рипалася, — обізвався один із селян осторонь. Перекладаючи хмиз із місця на місце, сам він підходити до мене чомусь не поспішав.

— Та вона якась навіжена, некромантом себе зве, — уже тихіше буркнув чоловік, дивлячись на мене і явно прикидаючи, як би так зручніше вдарити обухом. — Може, правда з цих?..

— Та хто ж їх знає? — мабуть, селянин таки набрався хоробрості, бо не просто підійшов, а ще й плюнути на мене спромігся. Втім, схибив. — Засіли у своїх хворпостах, не докличешся, як треба... А як тре платити данину — так і тутеньки, винось та й клади.

— Все марно, — Альд зітхнув. — Ніякої поваги та розуміння ситуації.

— А я тобі казала...

— Впораєшся? Їх вісім. Спробуй все ж домовитись.

Ага, схоже, в когось із нас двох проблеми із лічбою.

— Відпущу тих, хто не кидатиметься.

— Якось не схоже, що вони зроблять правильні висновки.

— Здохнуть і без моєї допомоги, можливостей для цього...

Наш внутрішній діалог був перерваний зненацька – у мій череп влетів обух сокири.

Не знаю, куди мав поцілити чоловік, певне, в обличчя. Але удар припав у лобову кістку, через що від лівої очниці відколовся шматок і провалився всередину черепної коробки. Сам селянин наступної миті просто і невигадливо осів поруч зі мною булькаючою тушкою. Нічого особистого, але це була моя улюблена кісточка, а магічна енергія у відповідь селянину прилетіла сама.

Правильно розцінивши те, що сталося, другий чоловік швидко відскочив на кілька кроків.

— Вбивати не обов'язково.

— Маю право. Не думаю, що все обмежилося б лише черепом.

— Можна було приголомшити...

— Отже... — останню фразу підселенця я залишила без відповіді і переключила свою увагу на селян. Зловісно поклацала щелепою і активувала заклинання польоту — підняла своє скелетоване тіло в повітря і надала йому вертикальне положення.

— Ти ще вогники яскравіше в очницях запали...

Проігнорувавши знущання у голосі свого внутрішнього співрозмовника — очниці в мене й без того світяться — я продовжила говорити.

— Чи знаєте ви різницю між некромагією та некромантією?

Налякані чоловіки дивилися то на мене, то на загиблого товариша. Так, звичайні скелети не літають і не розмовляють. А мій невдалий упокоювач — уже без п'яти секунд зомбі. Невидиме звичайному оку буро-зелене свічення відразу охопило тіло селянина, що навіть після смерті продовжував чіплятися за сокиру. Незабаром встане.

— Не знаєте, — очевидний висновок. — То я вам покажу.

— Ризикуєш.

— Знаю, не відволікай.

Чоловіки стали потихеньку відходити. Очевидний і кращий для мене маневр. Було б гірше, якби вони вирішили на мене всі разом кинутися. Гірше для них, звичайно. Але зайві мерці й мені були без потреби — самій потім і упокоювати. Але їм захотілося жити, що мене цілком влаштовувало.

Тим часом свіжоповсталий зомбі, продовжуючи тримати в руках сокиру, заворушився і спробував підвестися. Поки не пройшов період первинної незграбності, треба було діяти.

— Ось це, — вагомо мовила я, кладучи скелетовану долоню на маківку мерця, що вже усівся, — некромагія.

Білявий спалах, і чоловік знову звалився на землю. Цього разу — мертвіше нікуди. Судячи з того, як змінився вираз облич селян, вони почали щось розуміти. Що саме — це вже інше питання.