Глава 17

Кирило нарешті вивів Іру надвір. Двері за його спиною зачинилися, і він мимоволі озирнувся, прислухаючись до того, що відбувалося всередині. Крізь стіни не долинало жодного звуку, хоча ще кілька хвилин тому там стояв такий гуркіт, що, здавалося, лазня ось-ось розвалиться. Він кілька секунд постояв біля ґанку, після чого поспішив до решти.

Заметіль не вщухала. Вітер жбурляв сніг в обличчя, забивався під комір і змушував мружитися, а за кілька метрів від лазні вже важко було розгледіти навіть будинок Давида. Олегові здавалося, що після задушливої парилки мороз мав би принести полегшення, проте вологий одяг швидко охолов, і тепер його пробивав такий дрож, що він насилу стримував цокотіння зубів.

Кирило стояв біля хвіртки, підтримуючи Іру за плечі. Дівчина вже трохи оговталася, але все ще поглядала в бік лазні, наче прислухалася до чогось. Ніка намагалася допомогти Христині застебнути куртку, проте та щоразу відсмикувала руку й сердито просила її не чіпати. На зап'ястку, за яке її схопили в парилці, виднілися довгі червоні смуги, а шкіра навколо них помітно набрякла.

— Треба забиратися звідси, — сказав Олег, підходячи до дівчат. — Де машина?

Ніка показала рукою в бік, де стояв Лілин «Міні Купер». Автомобіль майже повністю засипало снігом, і тільки темні обриси кузова дозволяли відрізнити його від кучугури біля лазні. Олег підійшов ближче й спробував відчинити водійські дверцята, але вони були замкнені.

— Ключі в тебе?

— Ні, — відповіла Ніка й одразу почала обмацувати кишені. — Вони залишилися в лазні.

Олег подивився на двері, з яких щойно вийшов. Повертатися туди йому зовсім не хотілося, але залишатися посеред заметілі без транспорту було не набагато краще. Він попросив Ніку пригадати, де саме вони там лежать, проте дівчина лише роздратовано знизала плечима. За останню годину сталося стільки всього, що вона ледве пам'ятала, як узагалі опинилася в лазні вдруге.

Олег обійшов машину й спробував розчистити сніг із лобового скла. Під товстим шаром виднілася крижана кірка, яка намерзла за ніч. Навіть якби ключі знайшлися, автомобіль довелося б довго відкопувати, а потім ще невідомо скільки розкидати замети, поки вдасться виїхати на дорогу. Він спробував ногою відгребти сніг біля переднього колеса, але швидко зрозумів, що без лопати це марна справа.

Христина тим часом присіла навпочіпки біля паркану, притискаючи ушкоджену руку до живота. Ніка нахилилася до неї й щось запитала, проте у відповідь почула лише невдоволене бурмотіння. Олег помітив, що дівчина зблідла, і вирішив поки залишити автомобіль у спокої.

Він дістав телефон, намагаючись викликати допомогу, але зв'язку так і не було. Екран показував достатній заряд батареї, проте замість звичних позначок мережі у верхньому кутку не було нічогісінько. Олег кілька разів повторив спробу, відійшов до хвіртки, підняв телефон вище, однак нічого не змінилося.

Кирило теж спробував, але очікувано безрезультатно. Іра стояла поруч і мовчки спостерігала за ним, час від часу поглядаючи на власний телефон, який тримала в руці. Після того як із нього пролунав запис материнської колискової, вона боялася навіть торкатися екрана й тепер лише міцніше стискала його в долоні.

Олег знову озирнувся на будинок Давида. Крізь заметіль ледве пробивалося світло одного з вікон, і він мимоволі пригадав теплу вітальню, накритий стіл та старого господаря, який так гостинно прийняв їх серед ночі. Тоді все здавалося дивним, але не настільки, щоб підозрювати щось страшне. Тепер же думка про повернення до будинку викликала в нього майже фізичну відразу.

— Підемо дорогою, — вирішив він. — Може, знайдемо ще якийсь будинок.

Ніка допомогла Христині підвестися, а Кирило міцніше обійняв Іру за плечі. Вони рушили від лазні, намагаючись триматися разом, оскільки снігова завіса швидко приховувала навіть тих, хто відходив на кілька кроків.

Дорогу майже повністю замело, і лише подекуди з-під снігу виднілися темні смуги втрамбованої колії. Та вже за кілька метрів вони зникали під новими заметами. Олег ішов попереду, обережно перевіряючи ногою глибину снігу, щоб не провалитися в приховану канаву. Кілька разів йому довелося повертатися й допомагати Христині, яка почувала себе все гірше.

За першим поворотом будинок Давида зник із поля зору. Олег спробував розгледіти щось попереду, але заметіль не дозволяла побачити далі найближчого паркану. Вітер то трохи слабшав, то знову налітав із такою силою, що доводилося зупинятися й відвертатися, чекаючи, поки мине черговий порив.

Вони пройшли повз кілька будинків, але жоден не подавав ознак життя. Вікна чорні, хвіртки занесені снігом, і хоч би один димар пустив димок.

Нарешті Олег помітив невелику дерев'яну хвіртку, за якою стояв одноповерховий будинок із високим ґанком. На одному з вікон виднілася світла пляма, хоча Олег не міг визначити, чи горіло там світло, чи просто відбивалося сяйво снігу. Він підійшов до хвіртки й спробував її відчинити, але та не піддавалася. Сніг намерз біля нижнього краю, і довелося кілька разів ударити по ньому черевиком, перш ніж дверцята трохи зрушили з місця.

У дворі снігу було ще більше. Олег насилу пробрався до ґанку, піднявся сходами й постукав у двері. Почекавши трохи, він постукав сильніше, а потім кілька разів натиснув на ручку. Двері виявилися замкненими, а з середини ніхто не відгукнувся.

Він уже збирався повернутися до решти, коли помітив на дверях невелику табличку з номером будинку. Металева пластина потемніла від часу, але цифри на ній можна було розгледіти досить добре. Олег нахилився ближче, протер табличку рукавом і прочитав номер. Йому здалося, що він уже бачив ці двері, хоча не міг пригадати де саме. Та сама темна фарба, потерта біля ручки, той самий вузький козирок над сходами й дерев'яні поручні, які з одного боку трохи перекосилися.