Глава 16

Кирило обережно взяв Іру за плечі й хотів повернути до себе, але вона стояла непорушно, немов бетонний стовп, і почала тихо щось наспівувати. У мелодії було щось просте й домашнє. Іра дивилася в темряву мов зачарована.

— Іро, — обізвався до неї Кирило, але та ніби його й не чула.

Її губи рухалися, повторюючи слова, яких Кирило не знав, але від яких у нього раптом заболіла голова. Він спробував пригадати, коли востаннє чув цю мелодію, та пам’ять підсовувала уривки чужих картинок: жовте світло над кухонним столом, жіночу руку на краю ковдри, темну воду, що стікала з чиїхось пальців на підлогу. Кирило мимоволі відсахнувся.

— Вона вже не чує вас, — озвався Давид.

— Зате тебе чудово чує, — відповівши, втрутилася Ліля.

Давид різко повернувся до неї, але відповісти не встиг. Іра замовкла посеред мелодії, повільно підвела голову й подивилася на нього.

— Ви її знаєте?

— Кого? — розгубився Давид.

— Мою маму. Ви теж чули цю пісню?

— Іро, ходімо звідси, — сказав Кирило й знову простягнув до неї руку, але вона відсторонилася, не зводячи очей із Лілі.

— Звідки ви її знаєте?

— Я не знаю твоєї матері, — відповіла Ліля.

— Тоді чому ви злякалися?

Іра повернулася, і простирадло впало на підлогу. Та вона навіть не спробувала прикритися. Здавалося, дівчина дивилася крізь Давида кудись далеко за його спину.

— Мама співала цю пісню, коли я була маленька. Потім перестала. Я думала, забула слова, а сьогодні почула їх і згадала.

— Досить. Усі виходять. Просто зараз! — відрізав Давид.

Кирило знову вхопив Іру за руку, а іншою спробував накинути простирадло. Вона не вирвалася, але й не рушила за ним. Її погляд упав на підлогу між ними. Чорна вода, яка ще хвилину тому стікалася до лави, зникла. На дошках не лишилося ані калюжі, ані слідів, ані бруду. Дерево було сухим, ніби його щойно вистругали, і тільки в одному місці темнів невеликий круглий слід, схожий на відбиток дитячої долоні. Іра присіла й торкнулася сліду кінчиками пальців. Повільно провела рукою по гладкому дереву, а тоді піднесла пальці до обличчя, ніби перевіряла, чи не залишилося на них води.

— Дуже дивні справи, — задумливо промовила вона.

Ліля відкинула віник убік, і обгорілі гілочки розсипалися біля печі. Металеві пластини, що проступили між ними, з тихим брязкотом упали на каміння.

— Ти не мав цього допустити, — з викликом сказала вона.

Давид рвонув було до Лілі, але вона не відступила. Між ними лишилася відстань у кілька кроків, та напруга була такою, що Олег мимоволі підняв сокиру.

У цей момент почулася вібрація телефона. Іра, неначе оговтавшись від марення, похапцем обмоталася простирадлом і побігла до свого пальта. Дістала з кишені телефон і подивилася на екран. На дисплеї був відкритий аудіозапис. Вона натиснула «відтворити» й, затамувавши подих, прислухалася. Спочатку з динаміка не долинало нічого, крім тихого шурхоту, схожого на шелест тканини біля мікрофона, але потім почулася мелодія. Та сама, яку лише кілька хвилин тому Іра чула з темряви. Дівчина аж зблідла.

Кирило підбіг, вихопив телефон і натиснув «стоп», але запис продовжував відтворюватися. Він затиснув кнопку живлення, та екран не згас. Лише коли Давид накрив дисплей долонею, звук обірвався. У парилці запанувала тиша.

Давид повільно прибрав руку. На його долоні проступив тонкий чорний слід, ніби він торкнувся сажі.

— Виходьте, — сказав він.

Голос його пролунав більш ніж переконливо. Олег першим переступив поріг, за ним — Христина й Ніка. Кирило поспіхом передавав Ірі її речі й допомагав одягнутися. На виході вона на мить обернулася й пильно подивилася на Лілю.

— Ви знаєте, що зі мною сталося, — сказала Іра.

Ліля мовчки відвернулася, а Олег потягнув Кирила за плече, вимагаючи нарешті вийти. Зволікати було небезпечно, і цього разу він не збирався чекати.

Коли двері за останнім із гостей зачинилися, Ліля підійшла до печі й підняла з каміння одну з металевих пластин. Вона провела по ній нігтем і відчула, як метал ледь помітно здригнувся. Потім поклала пластину назад.

— Навіщо ти їх випустив? Хіба можливо вибратися з Морани?

— Досі ще нікому не вдавалося…