Глава 14

Крик Кирила долетів крізь шум, що стояв у парилці. Під лавою ворушилася темрява, і в ній, серед брудної води, проступали обриси вузького проходу. Десь там, за межею видимого, хтось важко дихав, і цей звук був настільки схожим на Кирилове дихання після довгого бігу, що Іра мимоволі потягнулася вперед.

— Я тут, — повторив голос знизу. — Іро, я не можу вибратися.

Вона вперлася долонею в мокрі дошки. Вода була крижана, хоча в парилці стояла така спека, що шкіра горіла, а кожен вдих обпікав горло. Пальці торкнулися чогось слизького, і темрява під лавою відгукнулася ледь помітним рухом, ніби істота по той бік відчула її дотик.

Олег устиг схопити її за плече, перш ніж вона просунула руку далі. Іра смикнулася, намагаючись вирватися, і з такою силою відштовхнула його, що він ударився стегном об лаву. Вона навіть не глянула в його бік, бо знизу знову долинув стогін:

— Іро, будь ласка…

Цього разу голос тремтів так, як тремтів Кирило, коли намагався приховати біль або втому, вдаючи, що все гаразд. У пам’яті раптом спалахнув вечір біля його будинку: мокрий комір футболки, пляшка в руці, незнайомий запах, що перебивав алкоголь, і його обличчя, перекошене злістю. Вона пам’ятала, як ішла від хвіртки, стискаючи пакет, як сніг заліплював очі й як їй хотілося, щоб він покликав її назад. Тепер він кликав, і ця думка виявилася сильнішою за страх.

— Я зараз, — прошепотіла Іра.

— Ні! — почула вона за спиною голос із передбанника. — То не я! Ти чуєш? Не я!

Нарешті Іра підняла голову й подивилася на Кирила, який стояв біля дверей парилки. Зігнувшись від задишки, з мокрим волоссям, що прилипло до чола, він сперся на одвірок. На ньому була темна куртка, розстебнута на грудях, під нею виднівся светр, а на плечах танув сніг. Він дивився на Іру з непідробним жахом.

— Кириле?..

— Так, — видихнув він. — Це я.

З-під лави долинув тихий жіночий сміх. Він пролунав майже лагідно, і від того здавався ще огиднішим. Темна вода здригнулася, на її поверхні побігли дрібні хвилі, а вузький прохід ніби поглибився, віддаляючись від світла лампи.

— Не вір йому, Іро. Він тебе вже одного разу залишив. А люди не змінюються.

— Іро, — озвався Кирило, — я не знаю, що зі мною сталося. Я пам’ятаю, що ти приходила, але усе як у тумані. Прокинувся на кухні в калюжі води. Я почув твій голос біля дверей, але там стояла не ти. Схожа на тебе, але не ти.

Він говорив уривчасто, ковтаючи повітря, і кожне слово давалося йому важко. Іра помітила, що його руки подряпані, а на правому рукаві куртки темніє довга смуга бруду. Від нього пахло морозом і потом, але не було того затхлого болотяного духу, який супроводжував його біля будинку.

— Ти пішов за нею? — запитала Іра.

Кирило кивнув, і в його очах промайнув сором.

— Вона була схожа на тебе. Я думав, що ти…

Олег підвівся з лави, тримаючись рукою за забите стегно. Погляд його перемістився з Кирила на темну воду, а потім на Давида, який усе ще стояв біля печі, стискаючи дерев’яний ківшик. Господар лазні не втручався, але спокій, який він намагався зберегти, вже не здавався переконливим. Його погляд раз у раз повертався до проходу під лавою, і щоразу пальці на руків’ї ківшика стискалися сильніше.

— Ти знаєш, що це? — запитав Олег.

— Не зараз, — відповів Давид.

— Ти постійно так кажеш, бо не хочеш відповідати.

— А ти постійно ставиш запитання, на які не готовий почути відповідь.

— Спробуй мене здивувати.

Замість відповіді Давид опустив ківшик у діжку з водою. Він набрав повний ківш і підніс його до печі, де від жару над розпеченим камінням тремтіли обриси стін. Давид затримав руку, дивлячись на темний прохід під лавою, ніби чекав, що той зробить наступний рух сам.

Ліля стояла біля стіни, притиснувши березовий віник до стегна. Її обличчя зблідло, а погляд був прикутий до води. Вона не дивилася на Кирила й не виявляла жодного подиву через його появу. Здавалося, вона боялася не того, хто прийшов, а того, що могло прийти слідом за ним.

— Закрий це! — крикнула вона.

— Не наказуй мені в моїй лазні, — Давид навіть не поворухнувся.

— Це не твоя лазня, — прошепотіла Ліля.

Давид повільно опустив ківшик, і на його обличчі промайнуло роздратування. Він усе більше ставав схожим на людину, якій нагадали про давню образу, яку вона вважала давно похованою.

— Ти забуваєш, що саме завдяки мені й досі тут, — промовив він.

— Ні. Це ти забуваєш, що обіцяв, — Ліля міцніше стиснула віник, і сухі гілочки тихо клацнули.

Давид ступив до неї, але в ту саму мить темрява під лавою здригнулася. З вузького проходу повільно висунулася бліда рука, довга й неприродно тонка, з пальцями, які ковзали по мокрих дошках. Іра відступила, притиснувшись спиною до Олега. Кирило схопив її за руку, яку вона спершу хотіла вирвати, раптово пригадавши свіжу образу, але так і не зробила цього.

— Пустіть погрітися, — озвався голос знизу, і бліді довгі пальці торкнулися краю лави.