Глава 13

Кирило не пам’ятав, як опинився на кухонній підлозі. Останнє, що залишилося в пам’яті, — Іра за замкненою хвірткою, її обличчя, спотворене образою, і власний голос, яким він наказував їй забиратися. Він пам’ятав, як вона розвернулася і пішла крізь заметіль, стискаючи пакет, як її постать поступово розчинилася в сніговій завісі. Пам’ятав і те, що не покликав її, навіть коли за його спиною дзенькнув ланцюг.

Тепер він лежав на боці біля кухонного столу, відчуваючи холод під щокою. Пляшка валялася неподалік. Кирило спробував підвестися, сперся долонею об плитку й завмер, коли побачив темний слід, що тягнувся з коридору. Вода зібралася біля плінтуса, просочилася між швами й залишила на підлозі бруднувату смугу.

Він відразу впізнав запах — той самий затхлий, болотяний дух, який відчув ще звечора, коли готував вечерю. Тоді він не надав йому значення, а опісля взагалі все стало немов у тумані. Тепер же запах здавався надто виразним, ніби хтось приніс до будинку воду з глибокої, давно застійної калюжі.

Кирило повільно сів. Голова гуділа, язик прилипав до піднебіння. Він спробував пригадати, як повернувся з ґанку, як зачинив двері, як дійшов до кухні, але пам’ять обривалася, наче її відрубало гострою гільйотиною.

— Іро, — покликав він охриплим голосом.

Кирило прислухався, але не почув жодного звуку присутності іншої людини в будинку. За вікном вітер гнав сніг подвір’ям, а хвіртка, яку він теж не пам’ятав коли відчинив, ледь погойдувалася на завісах. Він підвівся, тримаючись за стіну, й дістався до вхідних дверей. Кирило не знав, що він хоче далі робити, але мав чітке внутрішнє переконання — він міг би наздогнати Іру. Міг би хоча б спробувати пояснити, що з ним відбувалося, хоча сам не розумів цього. Та щойно Кирило ступив на ґанок, із темряви за будинком долинув голос:

— Кириле…

— Іро? — завмер він від несподіванки.

— Я тут, — пролунав голос десь із сіней.

Кирило, похитуючись, починапав до виходу й побачив жінку. Темне волосся падало їй на обличчя, плечі були вкриті снігом, а руки вона тримала притиснутими до грудей, ніби намагалася зігрітися.

— Ти ж пішла, — прошепотів він.

— Ти ж сам мене прогнав.

Кирило відчув гостре бажання підійти ближче, торкнутися її плеча, попросити пробачення. Та щось у постаті жінки його насторожувало. Вона стояла нерухомо, а пронизливий вітер з прочинених дверей намагався роздмухати їй волосся й крутив сніг довкола ніг.

— Як добре, що ти повернулася! — схаменувся він і хотів узяти Іру за руку та мерщій тягти в теплу кімнату, але вона стояла непорушно. Лише трохи схилила голову.

— Ти ж не хотів, щоб я йшла, правда?

Кирило заплющив очі. Він точно пам’ятав, як Іра пішла. Пам’ятав її кроки по снігу й те, як вона навіть не озирнулася. Але що було далі — суцільна темрява.

— Ходімо. Вона чекає.

— Хто? — не зрозумів Кирило.

Іра мовчки повернулася й рушила за хвіртку, туди, де дороги вже навіть не було видно під товщею снігу. Кирило вийшов на ґанок, намагаючись зібрати думки й второпати, що відбувається. Щось глибоко всередині підказувало йому повернутися до будинку, замкнути двері й перечекати, поки мине цей дивний стан. Але з темряви знову долинуло:

— Кириле, будь ласка.

Кирило відчув непереборний сором за свою бездіяльність. Його обожнювана Іринка, яку він образив ні за що, була явно не в собі. Вона наплювала на гордість та самоповагу й знову прийшла до нього, а він стоїть немов стовп. Кирило побіг слідом.

За парканом починався вузький прохід між дворами, а далі — дорога до лісу. Іра йшла попереду, не озираючись, а Кирило раз у раз зашпортувався у високому заметі, падав у сніг і, підіймаючись, знову намагався наздогнати кохану. Він кликав її на ім’я, але вона не відповідала, доки він не починав відставати. Тоді голос знову долинав із темряви — тихий, але такий важливий.

Раз по раз Кирило втрачав її з поля зору, коли вітер здіймав між ними снігову завісу. Раптом на краю лісу вона зупинилася між деревами. Черговий порив вітру відкинув волосся, і Кирило побачив її обличчя.

— Хто ти? — здавленим від несподіванки голосом запитав він.

— Ти сам мене покликав.

— Я тебе не знаю. Де Іра?

— Знаєш. Просто не хочеш згадувати.

Вона зробила крок назустріч, і Кирило побачив незнайоме бліде обличчя з темними колами під очима. Губи жінки розтягнулися, але очі лишилися нерухомими, наче вона не розуміла, як має виглядати усмішка.

— Де Іра? — перепитав ще раз Кирило, відступаючи на крок.

Жінка перестала усміхатися. Її обличчя ніби втратило чіткість: риси попливли, волосся повільно сповзло на щоки, а шкіра на шиї стала сірою й вологою, наче довго лежала під водою.

— Іра чекає, — сказала вона вже іншим голосом. — Ходімо.

Кирило хотів побігти геть, але не міг позбутися думки, що Іра опинилася в небезпеці через нього. Що б не було перед ним, воно знало про неї, і покинути кохану вдруге він не мав права.

Кирило пішов слідом, не розбираючи дороги. Невдовзі вони опинилися на засніженій сільській дорозі, а десь попереду проступило жовтувате світло. Кирило побачив низький дах, темні стіни й вузькі вікна, за якими рухалися людські силуети. Над димарем здіймався дим, який вітер вмить розривав на клапті й гнав поміж деревами. Над дверима висіла ледь помітна через заметіль дерев’яна вивіска.