Глава 12

Олег кілька разів моргнув, але страшне обличчя і далі дивилося на нього з-під стелі, де густий туман збирався уздовж темних колод і розповзався над полицями. Надто широке чоло, провалені очі, розтягнутий у беззвучному вишкірі рот. Олег устиг помітити, що усмішка не була застиглою гримасою: кутики губ повільно піднімалися, ніби почвара тішилася з того, що її нарешті розгледіли.

Він відступив, упершись спиною в гарячу стіну. Дерево обпекло крізь шкіру, та Олег майже не відчув болю, бо обличчя рушило до нього. Воно не відокремилося від пари й не стрибнуло через приміщення, а поповзло вперед разом із нею, розпливаючись і знову набуваючи чітких обрисів.

— Не дивися на нього, — сказав Давид.

Він стояв біля печі, тримаючи дерев’яний ківшик за ручку, і дивився на стіну з тією зосередженістю, з якою стежать за вогнем, що в будь-яку мить може перекинутися на сухі дрова.

— Що це таке? — запитав Олег.

Давид не відповів. Він набрав води, підніс ківшик над камінням, але не вилив її. Затримав руку на мить і тихо промовив кілька слів, яких Олег не розібрав. Пара немов здригнулася. Усмішка на обличчі почвари розтягнулася, оголивши два ряди нерівних зубів, а тоді все зображення зім’ялося, наче хтось натиснув на нього з протилежного боку стіни. Туман раптово розчинився, залишивши на дереві три чорні подряпини. Вони були схожі на ті, з яких раніше виходила пара, що переслідувала Христину, тільки тепер краї розходилися повільно, немов під обвугленою поверхнею щось намагалося роздерти стіну зсередини.

— Ти його зупинив? — запитав Олег.

— На деякий час.

Пролунав короткий скрик Христини. Вона стояла біля полиць, притискаючи рушник до обпеченої руки, а біля її ніг знову починала збиратися пара. Спочатку вона стелилася по підлозі, не привертаючи уваги, та невдовзі почала рухатися проти загального потоку, обходячи лаву й піднімаючись до її колін.

Христина кинулася вбік, але послизнулася на мокрій дошці й ударилася плечем об стіну. Рушник зслизнув із її руки. Олег схопив дівчину за зап’ясток і потягнув на себе, але пара встигла обвити передпліччя. Крізь білу завісу проступили довгі темні пальці, які стискали руку з такою силою, що Христина скрикнула вдруге.

Олег потягнув її до себе, відчуваючи, як невидима сила чинить опір. На мить йому здалося, що він вириває Христину з чиїхось рук, хоча за нею не було нікого, крім клубів гарячого повітря.

Давид ударив ківшиком об край діжки — і пара вмить розчинилася, а Христина впала Олегові на груди. Він утримав її, допоміг випростатися й лише тоді побачив на її передпліччі сліди, схожі на відбитки пальців. Шкіра навколо них швидко червоніла.

Давид дивився на Христинину руку, але не зі співчуттям через завдану шкоду, а радше з цікавістю чи подивом.

— Воно тебе не слухається, — сказав Олег.

На мить обличчя Давида виказало втому, яка не пасувала до його спокійної манери триматися.

Олег обережно відпустив Христину, переконавшись, що вона може стояти сама, й попрямував до дверей. Йому не хотілося повертатися спиною до приміщення, де невідома істота могла будь-якої миті з’явитися знову.

Ліля стояла біля печі, стискаючи березовий віник, і мовчки спостерігала за Олегом, який уже намагався знайти щілину між дверним полотном і коробкою, аби встромити в неї сокиру. Та як він не намагався, усе було марно.

— Вони відчиняються лише тоді, коли дозволено звідси йти, — сказав Давид за його спиною.

— І хто ж це дозволяє?

— Ти ставиш не ті запитання.

— Яка різниця? Ти все одно не відповідаєш на жодне з них.

Давид зітхнув і повернувся до печі. Олег почув, як вода знову зашипіла на розпеченому камінні, а за мить пара піднялася до стелі й потягнулася в бік протилежної стіни. Цього разу вона не розходилася рівномірно: вузькі потоки сходилися біля трьох чорних подряпин, наче їх притягувало до невидимого отвору.

— Не роби цього, — сказала Ліля.

Вона стиснула віник так, що кілька тонких гілочок тріснули в її долоні. Ліля дивилася на Давида з такою давньою ненавистю, наче між ними існувало щось більше за звичайну залежність господаря й служниці.

— Мені це все набридло, — майже без емоцій промовила Ніка і, безсоромно скинувши простирадло, прошла до полиці.

— Ніко, — втрутився Давид. — Не поспішай.

— Не кажи мені, що робити! — Ніка різко обернулася до нього. — Ви весь час говорите, що я маю зрозуміти, чого хочу. То я хочу додому! Я хочу, щоб Христині надали допомогу, щоб Олег відчинив двері, а ми всі сіли в машину й поїхали. Що тут незрозумілого?

— Ти говориш про те, чого хочеш зараз.

— А коли я повинна хотіти щось інше? Коли ти скажеш? Ви збоченці! Знаю я, що вам треба!

Ніка вляглася на розжарене дерево й виразно подивилася на Давида, немов хотіла сказати: «Чого чекаєш? Я готова!», — але не наважилася вимовити цього вголос.

— Ти доволі цікаво інтерпретувала все, що відбулося, — спокійно зауважив Давид.

Майже одразу після його слів з боку печі долинув тихий звук, схожий на короткий вдих. Олег покинув спроби знайти щілину в дверях і повернувся до парилки. Побачивши оголену Ніку, що безсоромно розкинулася на лежаку, він знітився. Вигляд оголеного тіла Лілі чомусь не викликав у нього подібної реакції. Олег спробував відвести погляд, але пара над камінням раптом опустилася й витягнулася в довгу вузьку смугу, що повільно перетнула приміщення та зупинилася прямісінько перед Нікою. Усередині туману щось ворухнулося, і на його поверхні проступив контур обличчя — цього разу не потворний, а майже людський. Темне волосся обрамляло бліді щоки, губи ледь помітно ворухнулися, ніби невидимий співрозмовник намагався вимовити її ім’я.