Глава 11

Олег поклав сокиру біля дверей і першим приготувався до пари. До нього неохоче приєдналися Ніка з Христиною. Іра вагалася найдовше й врешті увійшла до парилки останньою. Їй дісталося найменше простирадло, яке, попри струнку статуру дівчини, ледь діставало від середини грудей до сідниць.

У глибині парилки зашипіло, і білі клуби заповнили все приміщення. Коли туман трохи розсіявся, перед очима постав Давид. Старий сидів біля пічки з дерев’яним ківшиком у руках і уважно дивився на гостей.

Раптом почувся сухий тріск, наче в печі луснуло поліно. Але пролунав він зовсім із протилежного боку. За ним одразу вихопився крик Христини.

Дівчина стояла біля стіни, притиснувши долоню до передпліччя. На шкірі проступала червона смуга, ніби її щойно обпекли розпеченим металом, хоча ніхто до неї навіть не торкався.

— Що це було? — видихнула Іра.

Христина відсахнулася від стіни. На деревині, просто навпроти її руки, темніла свіжа мітка — три довгі подряпини, які повільно наповнювалися чорною вологою. Олег устиг помітити, як деревина навколо них почала розтріскуватися, а тоді зсередини стіни пролунав глухий удар.

— До мене, — наказав він дівчатам.

Вони слухняно збилися біля нього. Ніка подивилася на Христинину руку, а Іра не зводила очей зі стіни. Ліля ж стояла нерухомо неподалік, опустивши віник, із кам’яним обличчям.

— Ти ж казала, що нам нічого не загрожує, — звернулася до неї Христина.

— Хіба?

Христина замовкла, не знайшовши, що відповісти.

Давид неспішно підвівся й підійшов до Христини. Уважно оглянув опік, потім перевів погляд на чорні подряпини.

— Не варто було торкатися стіни, — похитав він головою.

— Я до неї не торкалася! — Христина відступила, затискаючи руку.

— Тоді тобі пощастило, що легко відбулася. Не очікував я, що вона так розійдеться.

Давид промовив це майже співчутливо, і саме в цю мить чорні подряпини на стіні розійшлися ширше — з тріщин потягнувся тонкий струмінь пари. Він не розсіювався в повітрі, а стелився вздовж стіни, повільно наближаючись до ніг Христини. Олег вихопив її за плече й відтягнув убік. Пара різко змінила напрямок, поповзла за ними й зупинилася лише тоді, коли Давид підняв руку. Тріщини вмить затягнулися. На деревині залишилися лише темні сліди, схожі на старі опіки.

— Не поспішайте, вона завжди це відчуває і трохи нервується, — повідомив Давид так буденно, ніби говорив про прогулянку з собакою.

Олег відчув, як у ньому піднімається лють, але змусив себе не робити необдуманих рухів.

— Це ви зробили! — вигукнув він.

— Я зупинив це.

— Після того, як усе влаштували?

Давид уважно подивився на нього. Він обійшов їх, відчинив дверцята печі й підкинув дровеняку. Потім узяв кухоль, зачерпнув води й повільно вилив її на розпечене каміння зверху. Пара вмить піднялася, рівномірно розповзаючись під стелею.

— Ви можете вийти, — сказав він, не обертаючись. — Але спершу маєте зрозуміти, що саме збираєтеся залишити тут.

— Ми нічого вам не винні, — відрізала Христина.

— Авжеж, авжеж.

Давид повернувся до Ніки:

— А ти? Ти теж такої думки?

— Я хочу додому.

— Це не відповідь на моє запитання.

— Іншої не буде.

Давид кивнув, наче прийняв її слова, і більше не наполягав. Проте Ніка помітила, що Ліля дивиться на неї з виразом, якого раніше вона в неї не бачила: у ньому змішалися полегшення й розчарування одночасно.

— Чому ти взагалі привезла нас сюди? — запитала Ніка.

Ліля провела пальцями по стеблах віника. Кілька сухих листків упали на підлогу.

— Бо думала, що цього разу зможу все змінити.

— Балачки припини, — перебив її Давид.

Ліля підняла голову:

— А хіба ні?

— Ти сама погодилася.

На кілька секунд у парилці запанувала тиша. Ліля дивилася на Давида, і Олег зрозумів, що між ними давно існує суперечка, у якій обидва знають усі аргументи напам'ять. Давидові не потрібно було нагадувати їй подробиці; вистачало кількох слів, щоб повернути її туди, звідки вона намагалася вибратися.

Олег перевів погляд із Лілі на Давида й відчув, як окремі деталі починають складатися в неприємну картину.

— А тепер ви хочете, щоб вона вирішила за Ніку? — запитав Олег.

Давид мовчки узяв із лави чистий рушник і простягнув Христині. Вона не відразу наважилася його прийняти, але рука боліла дедалі сильніше, а шкіра навколо опіку почала набрякати. Давид дочекався, поки вона забере рушник, і відступив:

— Приклади до руки і не мочи її.

Христина виконала його вказівку, не подякувавши, а Давид, здавалося, і не чекав вдячності. Він знову подивився на Ніку:

— Коли ти зрозумієш, чого хочеш, сама скажеш.