Глава 10

Олег повільно відвернувся від гладкого дерев’яного полотна й побачив Лілю біля входу до парилки. Вона стояла зовсім гола, і лише розпущене руде волосся спадало на груди, приховуючи їх від поглядів. Світло з передбанника вихоплювало її плечі, залишаючи обличчя в тіні. У правій руці Ліля тримала березовий віник, складений із тонких, ретельно підібраних гілочок. Коли вона ледь поворухнула кистю, листя тихо зашелестіло, але в цьому звуці вчувалося щось металеве, наче гілочки торкалися одна одної короткими ланцюжками.

— Заходьте, — привітно промовила вона.

Олег насупився, не відводячи від неї погляду. За спиною, десь у напрямку будинку, озвалося глухе гарчання. Воно швидко стихло, проте Іра міцніше вчепилася в руку Христини, а та мимоволі подалася ближче до Ніки.

— А якщо ми не зайдемо? — запитав Олег.

Ліля на мить перевела погляд на темну вулицю, звідки долинув звук, а тоді знову подивилася на нього.

— Тоді залишайтеся там.

— А якщо ми хочемо забрати речі й просто піти звідси?

Ліля ледь усміхнулася й повільно похитала головою. Вона не погрожувала, не перегороджувала прохід і навіть не намагалася переконати їх, що іншого виходу немає. Її спокій дратував більше, ніж відверта ворожість: здавалося, вона не сумнівалася, що зрештою вони зроблять саме те, чого вона від них чекає.

Олег опустив погляд на сокиру, яку досі стискав у руці. Дерев’яні двері здавалися звичайними, і йому кортіло перевірити, чи так само легко вони піддадуться лезу, як щойно піддалися невидимій силі. Він міцніше перехопив держак, розставив ноги й заніс сокиру над головою.

— Зупинись, — озвалася Ліля.

Олег не опустив зброї, але й не наніс удару.

— Якщо хочеш піти, просто скажи про це. Тебе тут ніхто не тримає.

Його руки завмерли. Ліля навіть не глянула на сокиру, ніби та не становила жодної загрози, і саме це змусило Олега піддатися сумнівам. Він повільно опустив лезо, розвернувся до неї й спробував зрозуміти, що насправді вона приховує.

— Тоді що це за двері? — запитав він, кивнувши на гладке полотно за спиною. — Чому з нашого боку немає ручки?

— Не знаю, що ти там бачиш, — відповіла Ліля. — Я стою перед тобою й кажу, що можеш піти.

— Ти ж чудово знаєш, що не все так просто.

Усмішка на її обличчі стала ледь помітною.

— Тоді навіщо питаєш?

Олег відчув, як роздратування підступає до горла, але стримався. Він міг спробувати розтрощити двері, проте не знав, що станеться після першого удару, і не збирався перевіряти це наосліп, коли за його спиною стояли троє дівчат.

— Чого ти хочеш? — запитав він тихіше.

— Конкретно від тебе й від неї — нічого.

Ліля недбало вказала віником на Іру.

— А від нас? — запитала Христина.

Ліля повернула до неї голову, затримала погляд на кілька секунд, ніби звіряла побачене з чимось відомим лише їй, і тільки тоді відповіла:

— Для тебе знайдеться інша справа. Не поспішай, усьому свій час.

— Лілю, може, ти нарешті поясниш, що відбувається? — озвалася Ніка. — Ти ж сама нас сюди привезла.

Ліля повернулася до неї, і зміна була майже непомітною: напруження в плечах трохи послабилося, голос став м’якшим, а в усмішці з’явилося щось знайоме, майже дружнє. Вона рушила до Ніки, спокусливо похитуючи стегнами, обійшла Олега й зупинилася позаду подруги.

— Ти ж хотіла змінити життя? — прошепотіла вона їй на вухо. — Пам’ятаєш, що казала?

Ніка обернулася, намагаючись зустрітися з нею поглядом.

— До чого тут це?

— До того, що іноді бажання здійснюються. Просто не так, як ми собі уявляємо.

— Лілю, ти, здається, випила зайвого, — втрутилася Христина.

Ліля завмерла, розправила плечі і не повертаючи до неї голови промовила:

— Я б на твоєму місці не поспішала давати поради.

— А я б на твоєму місці почала пояснювати, навіщо ти затягнула нас сюди.

— Христю, — тихо сказала Ніка, — дай їй договорити.

Ліля знову зосередилася на Ніці. Вона повільно обійшла її, зупиняючись то праворуч, то ліворуч, наче хотіла побачити реакцію на кожне слово, перш ніж вимовити наступне.

— Скажи мені, ти співчуваєш?

Ніка розгублено звела брови.

— Кому?

— Мені.

— Чого б це? — Ніка нервово всміхнулася. — Ти ж чудово розумієш, що більшість із нас тобі заздрить.

— Справді?

— Ти красива, упевнена в собі, можеш дозволити собі майже все, що захочеш. Чого тобі ще бракує?

На мить Ліля перестала усміхатися. Її пальці міцніше стиснули держак віника, і кілька тонких гілочок тихо клацнули одна об одну. Проте вже за мить на обличчя повернувся той самий вираз легкої цікавості.

— Отже, ти б погодилася жити так, як я?