Глава 8

Ніка з Христиною вляглися на одному великому ліжку, яке займало майже половину кімнати, а Ліля влаштувалася на невеличкому односпальному біля дверей. Утома після довгого дня, напруженого вечора й кількох келихів вина швидко взяла своє: Ніка ще якийсь час крутилася, намагаючись знайти зручне положення, раз у раз стягувала з Христини ковдру й бурмотіла щось незрозуміле, поки та сонно не відсунулася до стіни, звільняючи собі місце. За кілька хвилин їхнє дихання вирівнялося, і в кімнаті запанувала тиша, яку час від часу порушував лише свист вітру за вікном та неголосне потріскування дерев’яних стін.

Ліля лежала на спині, дивлячись у темряву, і не поспішала заплющувати очі. Крізь щілину між шторами пробивалося тьмяне світло, яке то слабшало, то знову спалахувало, коли черговий порив вітру розганяв сніг перед вікном. Унизу зрідка потріскували дрова в каміні, на іншому кінці коридору тихо гули труби, а за стіною, в кімнаті господаря, Ліля, як не намагалася, а не могла вловити бодай якийсь звук. Та Ліля надто добре знала цей будинок, щоб плутати звичну нічну тишу зі спокоєм. Сьогоднішня поведінка Давида її дивувала і бентежила одночасно. Вона не могла розгадати цьогорічний план господаря будинку.

Ліля повернула голову до сусіднього ліжка. Христина спала, підібгавши під себе руку, а Ніка, навпаки, розкинулась у формі «зірки». Ліля обережно підвелася, намацала босими ногами холодні дошки й затрималася біля дверей, прислухаючись. Жодного руху в коридорі не було. Вона повільно натиснула на ручку, прочинила двері настільки, щоб прослизнути назовні, і так само обережно зачинила їх за собою, не дозволяючи замку клацнути.

Світло знизу ледь діставало до сходів, залишаючи верхній поверх у напівтемряві, тож Ліля кілька секунд стояла посеред коридору нерухомо, звикаючи до неї, а тоді рушила до кімнати поряд. Двері були незамкнені. В невеликій кімнаті біля вікна сидів Давид, поклавши руки на підлокітники крісла, і дивився у вікно. Його увага була прикута до лазні, яка за заметіллю то з’являлася між деревами, то зникала в сніговій завісі.

На невеликому столику поряд стояли дві склянки з мутною сіруватою рідиною. Вона була густішою за воду й майже не відбивала світла, а на стінках скла залишилися тонкі сліди, ніби напій уже встиг трохи осісти. Ліля помітила склянки ще з порога, проте спершу підійшла до вікна й поглянула на жовте світло, яке незмінно пробивалося з передбанника лазні.

— Олег надто багато та зарано почав здогадуватися. Він помітив, як я відреагувала.

Давид не відразу повернув до неї голову. Його обличчя відбивалося у шибці поруч із розмитим світлом надворі, і через це здавалося, ніби він дивиться не на Лілю, а кудись повз неї, у темряву.

— Треба було не реагувати. Ти ж не дівчисько якесь.

Ліля стиснула губи. Вона й сама це розуміла, але від думки про те, що Олег уже почав складати докупи почуте й побачене, всередині наростало роздратування. До його появи все мало відбуватися інакше.

— Він зайвий. І дівчина теж. Їх тут не мало бути.

— Хтозна, — відповів Давид, і в його голосі не прозвучало ані подиву, ані занепокоєння.

Ліля повернулася до нього, намагаючись зрозуміти, чи справді він не бачить небезпеки, чи просто не вважає за потрібне ділитися своїми міркуваннями. За роки знайомства вона добре вміла розрізняти його стани, але тепер Давид знову тримав усе при собі, залишаючи їй тільки здогади й неприємне відчуття, що рішення вже ухвалене без неї.

— І тебе це не хвилює?

Давид нарешті відірвав погляд від вікна й подивився на неї. На його обличчі Ліля не помітила аж нічогісінько, що могло б хоч трохи прояснити ситуацію.

— Поки ні, — спокійно відповів Давид.

Ліля знову подивилася у вікно на лазню. Вітер розігнав снігову завісу, і на коротку мить стало видно її темний дах та тонку смугу диму над димарем. Усе нібито як завжди, але всередині Лілі дошкуляла липка тривога.

— Якщо він полізе куди не треба, може бути пізно.

Давид узяв одну зі склянок, повільно повернув її в пальцях і поставив назад на стіл, стежачи за тим, як сіра маса всередині ледь помітно зрушилася.

— Не обтяжуй себе цими думками.

Вона хотіла заперечити, проте стрималася. У Давидовій відповіді не було запевнення, що все під контролем, і саме тому вона прозвучала для Лілі достатньо переконливо. Давид не збирався нічого пояснювати, поки не вважатиме це за необхідне, а Ліля надто добре знала, що сперечатися з ним у такі моменти марно. Залишалося тільки сподіватися, що цього разу він не помилиться в оцінці того, що відбувається.

Давид підсунув до неї другу склянку. Ліля подивилася на вміст, затримала погляд на мутних розводах біля стінок і лише тоді взяла її в руку. Скло було прохолодним, хоча в кімнаті трималося тепло. Вона не стала принюхуватися чи розпитувати, бо й без того знала, що саме їй налили, проте кілька секунд усе ж зволікала, наче намагалася відтягнути неминуче. Потім піднесла склянку до губ і випила одним ковтком.

Рідина майже не мала запаху, але мала настільки огидний смак, що Ліля мимоволі скривилася й відвернулася до шафи. Гіркота розтеклася язиком, за нею прийшло неприємне відчуття густої плівки в роті, а згодом шлунок стиснувся коротким спазмом. Вона поставила порожню склянку на стіл і кілька разів повільно вдихнула, чекаючи, поки нудота відступить.