Глава 6

Олег ще кілька хвилин продерався сніговими заметами, коли крізь снігову завісу нарешті почали проглядатися силуети перших будинків. Спочатку один, потім ще кілька, а незабаром дорога завела у невеличке поселення. Навігатор, якому він усе-таки вирішив дати ще один шанс, показував, що до пункту призначення залишилося менш ніж пів кілометра.

— От і чудово, — пробурмотів Олег, витираючи рукавицею сніг із бороди.

Вітер не лише не стихав, а, здавалося, лише посилювався. Після довгої ходьби мокрий комір почав обмерзати і неприємно шкребти шию, торкаючись оголеної шкіри. Ноги, попри те, що були в зимових черевиках, уже майже не відчували пальців. Якби не думка про наближення до будинку Каті, Олег би почав нервувати.

Чи то через завірюху, чи з нагоди Святвечора поселення виглядало зовсім безлюдним. У деяких вікнах горіло світло, але людей на вулиці не було. Якщо відсутність машин чи собак можна було пояснити, то відсутність диму з більшості димарів викликала подив. Олег пройшов ще метрів сто і зупинився. На узбіччі стояв яскраво-синій «Міні Купер».

— Ваш пункт призначення через п’ятдесят метрів справа! — пролунало з кишені.

Олег витягнув навігатор. Стрілка вказувала прямо вперед. Невдовзі він побачив великий двоповерховий будинок, а трохи ближче до дороги — невелику дерев’яну лазню, в якій горіло світло. Над входом висіла різьблена табличка з написом «Парилка». Через дорогу стояв інший будинок, але значно скромніший. У вікнах його також виднілося тепле світло. Телефон коротко пиликнув.

— Ви прибули до місця призначення.

Олег зупинився посеред дороги і аж роззявив рота, в який миттю почав залітати рясний сніг. Він ще раз перевірив адресу Каті. Все збігалося. Навігатор впевнено показував, що потрібний будинок стоїть просто перед ним. Тільки це був не її будинок. І навіть не схожа вулиця.

— Бісова електроніка! — вилаявся він і подивився на поділки рівня зв’язку.

Мережа з’явилася. Він миттю набрав Катю, і, на щастя, виклик пішов. Олег уже був зрадів, та майже одразу почув короткі гудки, а потім зв’язок знову зник.

— Трясця!

Світло в будинку навпроти мигнуло, немов намагалося привернути увагу. Олег сховав телефон, підійшов до хвіртки і постукав. Він не розраховував, що його почують з будинку, але сподівався, що приверне увагу дворового собаки, якщо такий біля будинку є. Він постукав ще раз, сильніше, але ні гавкання, ні якогось руху на подвір’ї не було. Тоді Олег обережно відчинив хвіртку і засніженою стежкою покрокував до будиночка. Постукав у старенькі, але міцні двері, за якими було чути приглушені голоси. Невдовзі двері відчинилися. На порозі стояла рудоволоса жінка, загорнута в чоловічу сорочку, яка доходила їй майже до колін. В одній руці вона тримала келих вина. Олег на мить розгубився.

— Добрий вечір.

Дівчина уважно його оглянула і, загадково посміхнувшись, тихенько сказала:

— Ми вас уже зачекалися.

Олег насупив брови і вирішив, що не розчув.

— Перепрошую?

— Заходьте, не стійте на морозі.

Рудоволоса відчинила двері ширше, але Олег не поспішав.

— Ви мене з кимось переплутали.

— Можливо, — промовила дівчина, на мить затримавши погляд на його обличчі.

— Моя машина потрапила у замет… Я пішов далі пішки, а навігатор… Я шукаю будинок своєї дівчини, Каті, — Олег спробував пояснити, що трапилося, але виходило не досить зв’язно.

— То ви вже майже знайшли.

— Майже? Що ви маєте на увазі? — збитий з пантелику, він не міг второпати, що відбувається.

— Заходьте. Тут довго пояснювати.

Холод переміг обережність, і Олег увійшов. Всередині було тепло і затишно. За масивним дерев’яним столом біля каміна сиділи ще дві дівчини, чомусь одягнені у чоловічий одяг, а поруч із ними — літній сивоволосий чоловік. Усі одночасно подивилися на нового гостя. Літній чоловік підвівся і простягнув руку.

— Давид, — представився він. — Роздягайтеся, сідайте, грійтеся. Розповідайте, що вас привело сюди в таку погоду.

Олег зняв куртку й підійшов ближче до каміна. Рудоволоса жінка поставила перед ним келих.

— Вина?

— Краще ні. У мене там машина... у кюветі.

— Тоді формально ви вже не за кермом, — зауважила Ніка.

Олег узяв келих, але пити не став. Брови на його обличчі то сходилися до перенісся, то підлітали вгору, демонструючи весь вир емоцій, який переживав чоловік у ту мить.

— Я Ліля, — представилася рудоволоса. — Це мої колеги по роботі, Ніка і Христина.

— Дуже приємно.

— Нам теж, — відповіла Ніка. — Тепер нас тут вже не троє нещасних.

Олег ще раз уважно оглянув одяг дівчат і запитав:

— Щось сталося?

Христина зітхнула.

— Ми після роботи приїхали в лазню, вибігли в сніг, а двері зачинилися. Всі речі залишилися всередині.